на питанні рентоорієн- тованості суб'єктів української політики. Як зауважує В. Хмелько, особливості нинішньої інституційної макроструктури українського суспільства легше усвідомити, якщо зважити на специфіку тієї макроструктури, з якої вона формувалась, а саме радянської [10, с. 11]. Г. Зеленько стверджує, що ми можемо казати про те, що на початку 90-х років в Україні було змінено курс функціонування соціальної системи, але не змінено рушійні сили. Так, 75 % пострадянської політичної еліти та 65 % бізнесової - є вихідцями з радянської постно- менклатури [5, с. 13]. Політико-економічна еліта 90-х років переважно орієнтувалася на прискорене формування капіталу в рамках приватизаційних процесів, а також на його легітимізацію поза територією України, при цьому відбувалося ігнорування життєво важливих інтересів населення [8]. Ми не вдаватимемося до подробиць функціонування політичної еліти в Україні за часів незалежності, але звернемо увагу на тенденції її рентоорієнтованості. Так, А. Аслунд наголошує, що діяльності суб'єктів політики в Україні відповідає стратегія вишукування ренти [1, с. 75]. В. Семиноженко зауважує, що на даний момент робота політичних сил переважно спрямована на підвищення власного рейтингу, а не на потреби українського соціуму, отже, про довгострокові реформи, необхідність яких давно назріла у всіх сферах суспільного життя, можна буде забути на невизначений час [9].
Доволі важливим показником, який вказує на наявність рентоорієнтованості українського політикуму, є відсоток наявності представників бізнесових структур у виборчих процесах. Звертаючись до офіційної статистики, поданої на офіційному сайті Центральної виборчої комісії, можемо побачити, що серед кандидатів у народні депутати значний відсоток становлять приватні підприємці, а також особи, які займають керівні посади в установах, пов'язаних з економічною діяльністю держави. Розглянемо динаміку їх участі в політичному процесі. 1994 рік на фоні гіперінфляції ознаменувався позачерговими виборами до Верховної Ради України та виборами Президента України. Наступними плановими виборами стали вибори 1998 року. Із загальної кількості кандидатів в депутати, яка становила 6191 осіб, 24,76 % (тобто 1533 особи) були представниками приватних підприємств, товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств; 2,75 % (170 осіб) - керівники та працівники державних підприємств; 2,15 % (132 особи) та 0,32 % (20 осіб) - відповідно керівники колективних та державних сільськогосподарських підприємств [11, Загальні аналітичні дані по кандидатах Чергові вибори 29.03.1998]. Під час чергових виборів народних депутатів України в 2002 році рівень представників відповідних категорій знизився в становив: 12,49 % (855 осіб) - представники приватних підприємств, товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств; 1,36 % (93 особи) - керівники та працівники державних підприємств; 0,01 % (1 особа) та 0,04 % (3 особи) - керівники колективних та державних сільськогосподарських підприємств [11, Загальні аналітичні дані по кандидатах. Чергові вибори 31.03.2002].
25 березня 2004 року було підписано Закон України «Про вибори народних депутатів України» [3], згідно з яким вибори до Верховної Ради України мають відбуватися не за мажоритарно- пропорційною системою, як вони відбувалися в попередні роки, а за пропорційною системою, тобто голосування має проходити за партійними списками.
Такі зміни створили сприятливу атмосферу для перебування при владі бізнесових структур, і відповідно для можливості їх впливу на розпорядження економічними ресурсами. Так, голосування за партійними списками дозволяє пройти більшій кількості приватних підприємців до органів влади. За умов змішаної системи голосування ці шанси були вдвічі меншими, оскільки мажоритарна система дозволяла громадянам оцінювати діяльність своїх кандидатів в окрузі, і переважно обиралися представники некомерційних професій. Крім того, мажоритарна система дозволяла контролювати діяльність обраних депутатів, в тому числі із застосуванням процедури відкликання. Як результат - в 2006 році відсоток приватних підприємців серед кандидатів в народні депутати досяг рекордного розміру - 29,27 % (або 2223 особи). До нього слід долучити керівників та працівників підприємств - 4,78 % (363 особи) та державних підприємств - 9,54 % (421 особа), фінансових установ - 1,16 % (88 осіб) та сільськогосподарських підприємств 0,14 % (11 осіб) [11, Вибори народних депутатів України 26 березня 2006 року: аналітика].
Як свідчить практика, країна не виявилася достатньо готовою до відмови від змішаної системи формування парламенту і переходу суто до голосування за партійними списками. На це вказує нездатність народних депутатів ефективно домовлятися як з базових організаційних питань, так і в процесі вирішення проблем в економічній, політичній, соціальній та інших площинах.
Можемо констатувати, що в Україні склалися сприятливі умови для можливості реалізації суб' єк- тами політики стратегії вишукування ренти. Зважаючи на статистику, слід підкреслити, що більшість народних депутатів обирає стратегію «довгострокового перебування». Так, у 1998 році - серед кандидатів у депутати балотувалося 349 осіб з числа депутатів Верховної Ради попереднього скликання, в 2002 році - 382 особи, така ж кількість депутатів балотувалася на наступний термін у 2006 році (382 особи) [11]. Таке прагнення зберегти провладні позиції вимагає від них відповідних дій, які полягають як у психологічному впливі на масову свідомість, так і у побудові більш складних механізмів «покупки голосів», як-то побудова та використання політико-ділових циклів, які впроваджуються у життя на основі використання додатково адміністративного ресурсу.
ЛІТЕРАТУРА
Аслунд А. Розбудова капіталізму. Економічі перетворення у країнах колишнього радянського блоку / А. Аслунд; [пер. з англ.]. - К.: Дух і Літера, 2003.