Сьогодні Європейський Союз наполягає на максимальній лібералізації та конкуренції у сфері мас-медіа та використовує свої регулятивні інструменти такі як, наприклад, директиви для того, щоб впливати на розвиток та функціонування аудіовізуальних засобів масової інформації в Європі. Важливо зауважити, що європейські країни вирішили впровадити дуальну медіа-систему загалом у результаті зовнішнього тиску від «появи зарубіжних приватних аудіовізуальних каналів та європейської медіа-політики» [20, с. 82]. Науковець Й. Бардоел також погоджується з такою думкою, додаючи, що сьогодні «Європа диктує дуальну медіа-систему» [1, с. 105].

Перейдімо до більш детального розгляду моделі громадських медіа в континентальній Європі та Великій Британії. Спочатку звернімося до аналізу системи управління громадськими медіа в континентальній Європі та Великобританії.

На думку О. Джонсона, широке представництво у системі управління громадських медіа потрібно для того, щоб «кожна група у суспільстві могла висловити свої погляди» [9, с. 33]. У континентальній Європі німецькі та французькі традиції управління громадськими мас-медіа вважаються одними з найкращих хоча, на думку румунської дослідниці А. Мінгіу-Піппіді, ради управління громадських медіа є політизованими відповідно до неформальних політичних угод з поділом головних управлінських посад у громадських медіа серед різних політичних сил [14, с. 37].

Закон ФРН щодо громадського телебачення та радіо надає найвищий рівень автономії менеджерів в континентальній Європі з наданням важелів влади генеральному менеджеру [14, с. 39]. У німецькій моделі загальна рада з питань радіо та телебачення призначає генерального менеджера для громадських медіа. До того ж складний процес розподілу влади серед регіональної та центральної влади в федеративній Німеччині також ускладнює можливості політичної інтервенції у діяльність громадських медіа. Медіа-регулювання у Німеччині полягає у компетентності земельної (регіональної) влади, які відіграють важливу роль для громадських медіа. Крім того, у Німеччині федеральна влада продовжує працювати у рамках європейського медіа регулювання, яке є вищим за німецьке право [5, с. 201].

Структура Бі-Бі-Сі (the BBC) у Великій Британії щодо свободи управління є такою: загальна рада з питань радіо та телебачення складається з членів, яких призначає парламент Сполученого Королівства, так само як і члени громадянського суспільства (неурядові медіа-організації, медіа-професіонали, професійні медіа-асоціації тощо). Ця рада потім призначає головних менеджерів для громадської ради та телебачення. Бі-Бі-Сі (the BBC) також встановило модель відому як «вибір продюсера», і яку пропонував Європейський Телевізійний Союз для впровадження в Європі. Ця модель надає свободу управління продюсеру і заохочує конкуренцію між зовнішньою та внутрішньою телевізійною продукцією та персоналом в межах схеми аналізу витрат та результатів [14, с. 52]. У результаті така модель до певної міри була запроваджена в різних країнах Західної Європи.

Таким чином, у Великій Британії та Скандинавських країнах політичні партії тримаються на дистанції від управлінців громадських медіа та, загалом, пряме втручання політиків в управління цими ЗМІ є мінімальним. Ця модель надає владу професійним медіа менеджерам, які, як визнається дослідниками, є достатньо незалежними від політичних впливів.

Перейдімо до аналізу системи фінансування громадських медіа в континентальній Європі та Великобританії.

Ліцензійна плата є традиційним способом фінансування громадських медіа, розмір якої щорічно встановлюються урядом відповідної країни та оплачуються кожною оселею через пошту або схожу агенцію. Для науковця Т. Гіббонса, ліцензійна система громадських медіа є «методом ... створення конституційної дистанції між громадськими засобами масової інформації та політиками» [7, с. 181]. Дослідниця К. Тонг стверджує, що ліцензійна плата означає те, що громадські медіа є незалежними від інтересів акціонерів та рекламодавців. Крім того, це ставить їх в унікальне становище брати на себе ризик та впроваджувати інноваційні програми [17, с. 78]. Р. Вольдт вказує на те, що покладання на повне або часткове фінансування громадських мас-медіа за допомогою ліцензійної плати дозволяє їм виконувати їхню функцію діяти в інтересах громадськості в той час, як комерційні медіа переважно фінансуються від прибутку від реклами, менше від підписки та, відповідно, отримують більше свободи для випуску своїх програм [20, с. 80].

Незважаючи на явні переваги ліцензійної плати як способу фінансування громадських медіа, і цей метод критикуються, наприклад, за те, що ліцензійна плата є регресивним податком [7, с. 181; 2, с. 73; 4, с. 145]. Це означає те, що всі, хто мають телевізор, мають сплачувати єдиний розмір ліцензійної плати незалежно від того, чи вони є бідними, чи багатими. Більш того, ліцензійна плата є також залежною від змін керівних політичних еліт у результаті виборів та інфляції [18, с. 36; 13, с. 155]. Відповідно до доповіді Незалежної Комісії Перевірки (the Report of the Independent Review Panel) у 1999 р. щодо фінансування Бі-Бі-Сі (the BBC) у майбутньому, реклама є найбільш бажаним способом фінансування громадських медіа навіть серед британських громадян [2, с. 73]. Така ситуація особливо стосується тих країн, де загальна економіка не є такою розвиненою як у Великій Британії, Франції, Німеччині та Скандинавських країнах і особливо є актуальною в умовах сучасної світової фінансової кризи, що негативно позначилася на всіх країнах-членах Європейського Союзу.

У Великій Британії Бі-Бі-Сі (the BBC) фінансується винятково за рахунок ліцензійної плати. Крім того, умови фінансування великою мірою такі самі, якими вони були у 1926