Один з найвідоміших представників Франкфуртської школи Г. Маркузе визначив, що в рамках існування в індустріальному суспільстві визначальною рисою соціального характеру індивіда стає саме конформність та схильність до добровільного підкорення суспільному та владному впливу, адже «.. .цілком байдуже, чим забезпечується зростаюче задоволення потреб: авторитарною або неавторитарною системою. В умовах рівня життя, що підвищується, непокора системі здається соціально безглуздою» [9, с. 2]. І, що найважливіше, свобода перестає бути безперечним ідеалом та цінністю, адже «така ситуація знижує споживчу вартість свободи; немає сенсу наполягати на самовизначенні, якщо кероване життя оточене зручностями і навіть вважається «гарним» життям» [9, с. 64].

У найбільш розвинених державах форми суспільного контролю настільки засвоєні індивідами та включені на практично підсвідомому рівні до сфери власних інтересів, що це робить можливим попереджання виникнення різних форм індивідуального протесту або ж вплив на нього вже на початковій стадії виникнення. У той же час, «інтелектуальна й емоційна відмова слідувати разом зі всіма представляється як свідоцтво неврозу і безсилля» [9, с. 13].

У одновимірної людини характер усвідомлення світу також зазнає змін. Автор називає це Щасливою Свідомістю, тобто переконанням в тому, що дійсне - розумне і що система продовжує виробляти блага, що і є, на його думку, віддзеркаленням нового конформізму [9, с. 109], породженого переходом технологічної раціональності в соціальну поведінку.

Логічним є те, що вищеназваний новий тип конформізму справляє відповідний вплив і на особливості панування та підкорення у політичній та соціальній системах, адже «те, що починалося як підкорення силі, скоро ставало «добровільним рабством», співпрацею з метою відтворення суспільства, що робить рабство все більш щедро винагороджуваним і приємним» [10, с. 296]. Оскільки мова йде про «сублімоване рабство», воно не тільки не відчувається і не усвідомлюється як таке, але навпаки, сприймається як свобода, переживається як повнота життя, осмислюється як природня реалізація єдино можливого способу існування.

Надзвичайно важливим поняттям для усвідомлення глибинної сутності конформізму як подавленого розуміння дійсності є поняття «автономії» у сенсі самостійності та незалежності мислення та поведінки індивіда щодо оточуючої дійсності. Г. Маркузе зазначає, що судження індивіда мають цінність лише за однієї умови: «право на остаточну відповідь в питанні, які потреби істинні і які хибні, належить самим індивідам, - але тільки на остаточну, тобто у такому випадку і тоді, коли вони вільні настільки, щоб дати власну відповідь. До тих пір, поки вони позбавлені автономії, до тих пір, поки їх свідомість - об' єкт навіювання і маніпулювання (аж до глибинних інстинктів) - їх відповідь не може вважатися такою, що належить їм самим» [9, с. 8-9].

Свідомість, для якої все менш характерною є автономія, зводиться до функції координування індивіда з цілим. Це координування здійснюється настільки успішно, що «індивід відчуває себе швидше щасливим, ніж нещасним» [10, с. 103], зокрема внаслідок використання специфічних прийомів, таких як, наприклад, гармонізація - вимушена терпимість, поглинання негативного позитивним, що згладжує відмінність між раціональною видимістю та ірраціональною дійсністю, і таким чином, допомагає примиритися з нею.

Подібна ситуація призводить до виникнення нових форм ескапізму, ніби слідуючи пораді Семюела Беккета: «Не чекай, поки на тебе почнуть полювати, щоб сховатися...» [9, с. 318]. У цьому аспекті можна провести паралель із аналогічною проблемою «втечі від свободи», автоматизму та конформності, розроблюваною Е. Фроммом, яку ми розглядали вище.

Отже, характеризуючи нові форми конформізму та підкорення, які панують в одновимірному суспільстві за Г. Маркузе, можна виділити як ключову проблему те, що у даному випадку критерієм соціальної важливості та цінності індивіда тепер стають стандартизовані уміння й пристосованість як згода (свідома чи несвідома) на добровільне підкорення, а не автономія поглядів і особиста відповідальність.

Явище конформізму дотично характеризувалося і в рамках проекту «Авторитарна особистість», який проводився в США на базі Франкфуртського Інституту Соціальних Досліджень, що знаходився там в еміграції. Т. Адорно з колегами аналізували тоталітарні тенденції, загальні для політичних структур фашизму, пізнього капіталізму і державного капіталізму, а також когнітивні структури авторитаризму, антисемітизму і культурного конформізму, які, як вони доводили, своїм результатом мають «вимирання его», «безсилля суб'єкту в світі», що тотально адмініструється [1, с. 7].

«Синдром конформіста», як він виділений у праці «Дослідження авторитарної особистості» - це «перш за все ухвалення загальних шаблонних цінностей. Найочевиднішим механізмом, що лежить в основі цього синдрому, є боязнь виділитися, бути не таким як всі» [2, с. 80]. Як ми бачимо дослідники відводили вагому роль конформності як характеристиці авторитарного типу особи, що фактично являв собою основу для встановлення тоталітарного ладу.

Інший визнаний дослідник тоталітаризму та один з найвідоміших практикуючих психіатрів США Б. Беттельгейм у своїй знаковій роботі «Про психологічну привабливість тоталітаризму» визначив схильність до конформної поведінки у тоталітарних державах через самоототожнення із системою: «Внутрішнє бажання опіки з боку над-Я дуже велике, і чим слабше «я», тим це бажання сильніше. Оскільки ж в тоталітарних системах наймогутнішими заступниками над-Я служать вожді та їх представники, коротше кажучи - система як така, добитися схвалення можна тільки шляхом ототожнення