УДК 329.05

Шкуренко К. О., Південнослов'янський інститут Київського славістичного університету

Політичні партії в умовах неутвердженої демократії

У статі розглядаються проблеми, пов'язані зі специфікою функціонування партій у політичній системі поставторитарного суспільства в умовах його руху до засвоєння і втілення в життя світових демократичних цінностей.

In the article we regard Problems connected with the specificity of functioning parties in political system of Postauthoritarian society in the conditions of its movement to adoption and realize world democratic values.

Перехід від тоталітарно- авторитарних до демократичних соціальних систем став визначальною тенденцією

світового розвитку людської цивілізації. В той же час, для окремих країн, цей процес може бути визначений як неоднозначний, внутрішньо суперечливий і девіантний. Особливо помітно це виявляється в тих країнах, де відсутня яка- небудь значуща демократична спадщина минулого, де норми і принципи демократії довелося втілювати в життя практично з нуля. До числа цих країн, на наш погляд, належить разом з Росією і Білоруссю також і Україна.

Західна політологія за останні 15 років зібрала значний дослідницький матеріал, присвячений аналізу феномена

"поставторитарного переходу" в цілому і "посткомуністичного розвитку" зокрема. Головним завданням тут стало прагнення зрозуміти особливості тієї "проміжної" політичної системи, яка сформувалася між протилежними політичними полюсами, які є ознакою тоталітаризму, авторитаризму і демократії [1; 3; 6; 9; 15; 17-21; 25].

Вказана вище проблематика не стала обділеною науковою думкою і в самих посткомуністичних країнах. Маємо значну кількість досліджень, які розглядають процес руху в цих країнах у бік демократії [4; 5; 7; 11; 13]. При цьому виявилися значні розбіжності між принципами підходу до аналізу посттоталітарно- авторитарних процесів в західній і вітчизняній (пострадянській) політичній думці. Наприклад, західна політологія вважає, що крах комунізму не тотожний безпосередньому переходу посттоталітарних суспільств у нову демократичну якість. Так, А. Пжеворські відзначив, що вихід із авторитарного режиму не обов'язково веде за собою створення демократичного режиму [23, с. 51]. Нездатність поставторитарних урядів вирішувати невідкладні соціальні та економічні проблеми може породжувати "авторитарну ностальгію" і піддавати загрозі збереження курсу на демократизацію. На думку більшості західних політологів, наслідки

поставторитарного переходу в країнах колишнього СРСР викликають досить песимістичні припущення, а В. Банс взагалі має сумнів, що в цих країнах йдеться про демократизацію [16, с. 91].

Чи можна віднести українську демократію до яких-небудь зрілих форм? Відповідь для неупередженого фахівця або політика ясна і очевидна: Україні ще далеко до якихось зразків демократії. Тому, характеризуючи рівень демократичності політичного режиму в Україні, його можна назвати "транзитним", "неконсолідованою демократією", демократією, що не затвердилася ("незатвердженою демократією" в кращому випадку його можна назвати демократією, характерною для багатоскладних суспільств. Тому спроби деяких вітчизняних політологів подати українську ситуацію як непоборний рух до демократії і використати різноманітні прийоми її самоідентифікації є, на наш погляд, штучними і мають мало спільного з реальністю.

Насторожене сприйняття посткомуністичних країн колишнього СРСР, у тому числі і України, на Заході має цілком реальну основу. Багато наших політиків, у тому числі і управляючі країною, часто не можуть зрозуміти, чого від нас хоче Захід, чому нам ставлять перешкоди на шляху нашого невгамовного бажання інтегруватися в цивілізовану світову демократичну спільноту? Адже ми ж порвали з комуністичним минулим, позбавилися одіозних тоталітарно-авторитарних пережитків в управлінні країною. Якщо треба, то ми готові прийняти скільки завгодно законів, відповідних демократичним стандартам і т.д.

Так, безсумнівно, ми живемо в країні, яка різко відрізняється від колишнього радянського минулого, в країні, де основні демократичні принципи життєдіяльності закріплені в Конституції, але поки що лише як декларативні формальні принципи. Конституція, закони можуть виконуватися і стати реальною силою, яка визначає рівномірно поведінку людей і діяльність інститутів влади, тільки за умови, якщо в їх основі лежить національна згода про основні цінності та шляхи розвитку країни. Конституція (в Україні) є в чистому вигляді продуктом політичної влади, її атрибутом, який поза владою не має самостійного значення. Та і сама українська влада і українська політична еліта досить вільно відносилися і відносяться до закону, фактично сповідаючи принцип політичної доцільності. Культура влади вітчизняної еліти історично орієнтована на постійне і пріоритетне використання політичних регуляторів владних відносин, незалежно від їх легалізації та саморегулювання законом [12]. З цієї причини чутки про повну і остаточну смерть авторитаризму в Україні є передчасними.

Вирішальним чинником становлення демократії, безсумнівно, є зміна природи держави, тобто перетворення її в правову державу, де Конституція і закон ставлять державу в певні рамки і підпорядковують її не на словах, а на ділі служінню суспільству і громадянам. Поза рамками правової держави безглуздими є всі роздуми про існування повноцінного громадянського суспільства, наявність якого є однією з найважливіших ознак демократії. До речі, демократична українська конституція взагалі не відобразила в своєму змісті цей аспект, поставивши громадянське суспільство практично поза рамками конституції і закону. Виникає запитання, чи не для авторитарних амбіцій писався цей документ? В принципі, можна було б привести багато прикладів невідповідності українських реалій міжнародним стандартам демократії. На наш погляд, важливо досліджувати конкретний аспект цієї проблематики, пов'язаний з існуванням і функціонуванням партій в політичній системі української демократії, "що не затвердилася". Це тим більше актуально, що особливості існування політичних партій