Одним з найважливіших питань, пов'язаних з ефективністю функціонування політичних партій, є їх адекватність встановленій політичній системі. У цьому плані сучасна Україна дає багато різноманітного і цікавого матеріалу для політологічних висновків, узагальнень і порівнянь.

Слід визнати, що практично у всіх пострадянських країнах колишнього СРСР в політичну модель форми державного управління свідомо і цілеспрямовано закладалася саме президентсько-парламентська модель. Інакше і бути не могло, адже особи, що очолили нові країни СНД, пройшли серйозну школу авторитарного радянського управління. Саме ця модель, не дивлячись на різні маніфестації її демократичної

самоідентифікації, несе в собі не лише можливість, але і реально зримі рецидиви авторитаризму в політиці, створюючи химерні гібриди і суміші демократії і авторитаризму. Тут не слід спокушатися, що прихід якоїсь особливої особи на вершину влади може знищити порочність цієї моделі державного управління. Подібні погляди співзвучні наївній

вірі в "доброго царя-батечка".

Пострадянська президентсько-парламентська модель в країнах СНД фактично викинула партії на периферію політичного життя, визначивши їм специфічне місце в політичній системі суспільства. Так, Конституція України 1996 року навіть не задекларувала за партіями їх основну функцію - боротьбу за владу в країні. Натомість в статті 36 затверджується, що політичні партії сприяють формуванню і вияву політичної волі громадян, беруть участь у виборах.

Чи усвідомлювали партії та їх лідери, які були присутні в парламенті у момент ухвалення Конституції України в 1996 році, про те, яку політичну систему майбутнього своєї країни вони закладають? Напевно, усвідомлювали, але мотивацією їх голосування були інші, зовсім не патріотично-політичні причини. Скоріше, це був політичний торг, за який потім довелося розплачуватися партійним плюралізмом без наявності відповідних партійних структур. Можна із впевненістю стверджувати, що за роки незалежності України в ній фактично не виникло жодної серйозної політичної партійної структури, що претендує на владу. Стаття 36 Конституції, про яку ми згадували вище, просто блокує таку можливість. Через це практично всі існуючі в Україні політичні партії були і залишаються в тій або іншій формі продуктом виконавчої влади на чолі з Президентом, який за Конституцією формально її не очолює (КПУ це не стосується, хоча як подивитися). Влада створювала політичні партії не з демократичних мотивів, а для обслуговування своїх власних інтересів. Змінювалася кон'юнктура, змінювалася і партійна конфігурація. Одних партійних лідерів наближали, інших віддаляли. Фахівці стверджують, що колишній Президент був великим професіоналом в знищенні партійних коаліцій і їх руйнуванні. Тому в українській партійній псевдосистемі завжди присутня інтрига першої особи країни. Результатом такого патронату з'явилася відсутність повноцінних політичних партій в Україні.

За формальними ознаками ситуація неначе не викликає побоювань. У країні зареєстровано понад сотню політичних партій, що мають свої програми, статути, регіональні структури і інші партійні атрибути. Фактично ж все це має певний віртуальний характер. Партійне життя б'є і кипить переважно в столиці, не виходячи за її межі. У регіонах воно просто відсутнє. Лише під час виборчих кампаній тут можна спостерігати деяке пожвавлення партійного життя, та і те, якщо у партії є на це необхідні фінансові джерела. Словом гасло "народ і партія єдині" - це від лукавого. Основна маса виборців України слабо довіряє партіям і не бачить в них виразників своїх інтересів. Розуміючи це, багато партій змушені блокуватися з подібними собі, недієздатними партіями, прагнучи колективно потрапити до парламенту. Поодинці вони цього просто зробити не можуть. Компроміси ідей і програм від таких об'єднань дають ще абстрактніші гасла та ідеї, в яких виборці не можуть самостійно розібратися, а тим більше в них повірити. Безлад вносять і партійні центристські клони, яких за роки незалежності наштампували величезну кількість. Всі вони мають однакові ідеї, але сформульовані різними словами. Зрозуміло, що відірваними від життя проблемами та ідеями виборця взяти за душу дуже важко.

Вибори до парламенту в 2002 році чітко показали реальну ситуацію - відносно виборців до політичних партій. Серед тих, хто потрапив до парламенту, не було ні переможців, ні переможених. Переможців сформували пізніше, знову-таки під пресингом або патронатом першої особи країни з числа тих, що програли і тих депутатів, які, м'яко кажучи, виявилися не дуже стійкими до зовнішнього на них натиску. Це ще раз підтверджує, що незалежність партій від їх творця і опікуна - річ досить умовна. Навіть той же найгорезвісніший адмінресурс на виборах - це результат авторитарних рецидивів виконавчої влади, яка прагне тримати під контролем політичне життя в країні, контролювати не лише законодавчу, але і судову гілку влади. Патронат держави над політичними партіями зробив їм кепську послугу. Країна отримала не партії, а по суті партійні клуби, не партійні структури, а тільки їх керівні центри, де надзвичайно висока роль партійних лідерів, де керівництво підміняє собою самі партії. Результатом цього є неспроможність більшості українських політичних партій ефективно виконувати свою виборчу функцію і вдаватися під час виборчих кампаній до допомоги найманих осіб. Своїх партійних функціонерів для цієї місії в багатьох партій катастрофічно не вистачає.

Оскільки багато партій створювалися штучно, під конкретного політика, то цілком зрозуміла і відсутність у цих