Виникає цілком природне запитання, наскільки політичні партії виконують функцію агрегування та артикуляції інтересів громадськості і їх представлення в органах влади та місцевого самоврядування? Для того, щоб оцінити діяльність політичних партій в даному напрямку, необхідно проаналізувати декілька показників, до числа яких можна віднести чисельність політичних партій відносно дорослого населення країни взагалі, рівень довіри населення до політичних партій, рівень обізнаності населення щодо діяльності політичних партій, оцінку діяльності депутатів від політичних партій в представницьких органах державної влади та місцевого самоврядування, процедуру формування передвиборної та основної програм політичних партій, відповідність програмних положень політичних партій їх реальній діяльності в представницьких органах взагалі, різноманітність форм та регулярність контактів з громадськими організаціями.

Сукупність названих вище показників дозволяє оцінити, наскільки інтенсивно політичні партії працюють з тими, кого вони, власне, і покликані представляти. На жаль, не для кожного з названих напрямків оцінювання можливе застосування виключно кількісних показників і подекуди ми змушені будемо звертатися і до якісних характеристик, проте загалом сума проведених за останні роки соціологічних досліджень, які включали в себе опитування громадськості, фокус-групи, експертні обговорення, круглі столи, конференції, громадські слухання тощо, дозволяє здійснити комплексну оцінку представлення інтересів громадськості політичними партіями. На жаль, у сфері діяльності представників політичних партій в органах влади і місцевого самоврядування ми змушені будемо обмежитися багато в чому аналізом результатів роботи парламенту, оскільки охоплення роботи всіх названих органів по всій території України і експертне оцінювання їх роботи практично не можливе.

Отже, критерій перший, серед зазначених вище - це чисельність політичних партій. З точки зору представлення інтересів найпростіше звернутися саме до його аналізу, адже, в першу чергу, партія представляє інтереси своїх членів. На перший погляд, в цій площині в Україні спостерігаються останнім часом значні зрушення. Якщо під час перших парламентських виборів 1994 року членами політичних партій за даними соціологічних опитувань називали себе лише 0,7% опитуваних, а за час, що пройшов до виборів 1998 року ця цифра збільшилася всього лише на 0,2% [1], то вже до 2004 року вона зросла приблизно в 10 (!) разів, зупинившись приблизно на рівні 8% [2]. Як можна розцінювати такі результати? Однозначну відповідь дати важко. З одного боку, маємо цілком достовірні цифри, які свідчать про збільшення чисельності членів політичних партій - підкреслю, що мова йде саме про дані соціологічного опитування, тобто відповіді самих громадян, а не про статистичні дані, які нерідко дають викривлену картину ситуації. Проте з іншого боку, не можемо не замислитися і над тим питанням, а завдяки чому відбулося таке стрімке зростання чисельного складу політичних партій. В принципі, це цілком природний процес, викликаний підвищенням ролі партій у виборах завдяки змінам в законодавстві, однак його технічна сторона викликає сумніви щодо добровільності вступу громадян до політичних партій. Адміністративний тиск як інструмент партоутоврення широко застосовувався в Україні останніми роками. Довести ці факти завжди було досить проблематично, оскільки пересічні члени подібних "партій", як правило, бояться втратити роботу і не хочуть свідчити про факти примусу.

Таким чином, ми з великою вірогідністю можемо припустити, що з тих 8%, які є членами політичних партій, і надалі лише близько восьмої частини є реальними членами партій, в той час як решта існує лише на папері.

Проте невелика кількість реальних членів політичних партій не обов' язково означає, що останні не представляють інтереси громадськості, адже мова може просто йти про кадровий, а не масовий варіант організації політичної партії. Однак в такому разі, партія повинна постійно дбати про роботу з населенням задля забезпечення підтримки під час виборів. І тут основне навантаження лягає на місцеві осередки, які повинні на місцях втілювати в життя вказівки центрального керівництва, популяризувати програму партії серед населення, встановлювати контакти з громадськими об'єднаннями та місцевим бізнесом, забезпечуючи фінансову підтримку партійного життя.

Кожен з названих напрямків роботи для місцевих партійних осередків є проблемним. Для прикладу візьмемо ситуацію з конституційною реформою зразка 2003 року, коли повсюдно йшло обговорення пропозицій Президента Л. Кучми, тобто розглядалося таке питання, яке безпосередньо торкалося всієї країни і так чи інакше не могло обійти місцеві партійні осередки. Дослідження, проведені чотирма провідними соціологічними установами України того ж року показали вражаючі результати. Лише 1,75% одержала інформацію про положення політичної реформи із зустрічей з активістами політичних партій (серед тих, хто з положеннями реформи ознайомився детально, таких 2,25% [3]). Тобто ті самі об'єднання, які претендують на представлення інтересів населення, на роль проміжної ланки між ним органами влади та місцевого самоврядування, виявилися напрочуд пасивними при обговоренні такого важливого документу як проект змін до Конституції України.

Не набагато краще виглядають справи і в сфері безпосередньої зацікавленості політичних партій - популяризації їх програмних документів і гасел. Так, згідно з даними опитування, проведеного в 2004 році близько 70% громадян ніколи не мали контактів з партійцями, ініційованих партіями, а ще 16% просто не можуть пригадати, чи були в них коли-небудь такі контакти [4, с. 20]. Те ж дослідження дозволило встановити і інші, не менш цікаві з точки зору аналізу роботи місцевих партійних осередків цифри. Так, в середньому по країні