Згідно з вищезгаданим законом, кожний німецький виборець одержує два бюлетені. "Перший голос" він віддає за симпатичного йому кандидата у своєму окрузі, який у разі перемоги отримує депутатський мандат. "Другий голос" виборець має віддати за партійний список. За результатами цього голосування розподіляються основні місця в парламенті. Потрапити до бундестагу має можливість лише партія, що отримала не менше 5 відсотків "других голосів" або один і більше прямих мандатів.

Але у рамках цього жорсткого закону зрідка робляться виключення. Так, із самого початку Південношлезвигському об'єднанню виборців, що діє в північній землі Шлезвиг-Гольштейн, де проживає датська національна меншина, було дозволено на виборах у ландтаг не добрати до п'ятивідсоткового бар'єру. У грудні 1990 року у загальній ейфорії після національного об'єднання Німеччини також було зроблене виключення для східнонімецької Партії демократичного соціалізму (ПДС), спадкоємиці СЄПН, що зберігає у землях колишньої НДР чимало прихильників: їй дозволили не добрати декількох часток відсотка до 5-відсоткового бар'єру. Слід зазначити, що цей бар'єр ПДС уперше переборола в 1998 році. Загалом, на нашу думку, незважаючи на неприховану непопулярність ПДС серед виборців у ФРН, особливо в її старих землях, жодних формальних перешкод до парламентської діяльності цієї політичної партії не спостерігається [1].

У ФРН існує конституційна вимога до партій декларувати свої доходи [3]. Перше джерело фінансових надходжень до партійних кас - членські внески, яке залежить від кількості членів партії та їхніх власних доходів. І соціал- демократи, що традиційно іменували себе "партією робітників", і всі інші парламентські партії ФРН сьогодні називають себе "народними", підкреслюючи, що склад кожної з них відображає всі соціальні прошарки населення. У правлячій нині СДПН (близько 950 000 членів) за приблизними даними робітників - лише чверть, службовців приватних фірм і держчиновників - більше третини. Опозиційний блок ХДС/ХСС - це у першу чергу клерки і чиновники (40 %) та підприємці (25 %); робітників у лавах партії - не більше 10 % [4]. За цією інформацією щодо соціального стану членів партій, стає можливим приблизно підрахувати рівень доходів партій

від членських внесків.

Але це фінансове джерело, на нашу думку, не може забезпечити діяльність партій, особливо великих, та особливо в період передвиборчих кампаній. У цьому разі першорядного значення набуває положення 21-ї статті Конституції ФРН: "Партії повинні надавати публічний звіт про свої фінанси" [3]. Слід зазначити, що пожертвування на користь політичних партій у ФРН досить поширені й обмежуються лише двома умовами: усі суми повинні фігурувати у щорічних фінансових звітах партійного скарбника, а при пожертвуваннях значних сум анонімність не допускається. Це і мало наслідками скандали довкола фінансової діяльності ХДС. Інформація про зловживання з партійними фінансами, що мала місце наприкінці урядування попереднього канцлера від правих Гельмута Коля, призвела до катастрофічної втрати популярності ХДС/ХСС серед населення чотири роки тому, що і сприяло приходу до влади коаліції соціал- демократів і "зелених". Але "Канцлер німецької єдності" так і не назвав прізвища дарувальників. Він лише визнав, що в 1993-98 рр. особисто одержав для ХДС від півтора до двох мільйонів марок.

На нашу думку, навряд чи у майбутньому виявиться можливим запобігти подібним фінансовим махінаціям, навіть відповідними жорсткими статтями Конституції чи законами. Але саме розслідування, а не замазування таких правопорушень у ФРН є показник здоров' я політичної і партійної системи Німеччини, де і зараз мають намір досліджувати до кінця те, що відомий публіцист, видавець "Шпігеля" Рудольф Аугштейн назвав "системою Коля, що мала корумпувати всіх, хто з нею стикався" [5].

З тією ж німецькою скрупульозністю правосуддя ФРН підходить до ще однієї проблеми, що особливо тривожно давала про себе знати останнім часом. Мова йде про практику заборони тієї або іншої політичної партії. У зв'язку з цим можна пригадати події навколо Націонал-демократичної партії (НДП). Вона сформувалася в 1960-х роках та вже через два роки після створення пройшла до ландтагів Гессену і Баварії, потім надовго пішла в тінь. Націонал-демократична партія змусила знову про себе пригадати націоналістичною та антисемітською пропагандою, підпалом синагог, опоганенням єврейських цвинтарів, замахами на життя іноземців, варварським терактом у Бухенвальдському меморіалі, що відбулися не так давно. Усі ці злочини числяться за активістами самої НДП (нараховує близько 6000 членів) або за її оточенням.

Можна згадати, що наступ на націонал- екстремістів вівся у Німеччині широким фронтом: канцлер Герхард Шредер неодноразово призивав до "повстання всіх добропорядних людей" проти цієї загрози; Міністерство внутрішніх справ проводило засідання "штабів" у федеральному і земельних міністерствах; законопроект про заборону НДП обговорювався в Конституційному суді і бундестазі. Це начебто підтверджує типічну для нещодавнього минулого тезу про те, що "Феміда у ФРН крива на одне око - праве", тому що комуністів вона у свій час забороняла, а на неонацистів тривалий час "закриває очі".

Хочемо спростувати цю тезу. Слід зауважити, що у ФРН існує "вільний демократичний правопорядок", що є основою соціальної правової держави [6]. Через гіркий історичний досвід німецьке суспільство має алергію на найменше порушення принципу рівності шансів для всіх політичних партій, на