Проблеми, які виникають перед громадськими організаціями, що здійснюють моніторинг партійної політики, на сучасному етапі вже виокремилися досить чітко і можуть бути узагальнені з досвіду роботи різних недержавних неприбуткових об'єднань.

Матеріально-технічне забезпечення проведення моніторингу досі залишається однією з головних проблем. Маємо констатувати той факт, що в Україні досить проблематично знайти власне українські кошти для проведення моніторингової діяльності. Моніторинг є досить коштовною процедурою (особливо у загальноукраїнському масштабі), на яку громадські організації, які є за своєю природою неприбутковими, просто теоретично не мають змоги самостійно заробити кошти. Як наслідок, проведення моніторингу вимагає залучення донорів.

Якщо ми звернемося до інформації про моніторингові проекти, що в різні роки проводилися в Україні, то чітко побачимо, що більшість з них (у тому числі практично всі, перелічені у даній статті) здійснювалися і здійснюються за підтримки міжнародних установ, що надають кошти для організації моніторингу, донорами тут є фонд «Відродження», Національний демократичний інститут, Міжнародний республіканський інститут, Інститут сталих спільнот, Агентство США з міжнародного розвитку тощо.

Що ж стосується власне українських організацій, то їм залишається переважно роль координаторів та організаторів моніторингового процесу. Як правило, цим займаються загальноукраїнські громадські організації аналітичного спрямування. На початку моніторингових практик, коли віддавалася перевага вивченню діяльності центральних ЗМІ та органів влади, весь моніто- ринговий процес зосереджувався у столиці і його цілком спроможна була виконати одна громадська організація, яка безпосередньо і отримувала кошти від донорів.

Такий стан із фінансуванням моніторинго- вих проектів дає політичним партіям можливість висловлювати сумніви щодо незаангажованості тих, хто проводить моніторинг і може суттєво знижувати довіру до його результатів, у чому автори мали змогу пересвідчитися на власному досвіді. Питання пошуку вітчизняних інвесторів стоїть досить гостро. І проблема тут не лише у пошуку власне українських замовників, а у тому, щоб інтерес замовника мав не лише приватний, але і громадський характер.

Ще однією важливою проблемою є неузгодженість дій громадських організацій у ході проведення моніторингу. Як показує практика, сьогодні досить часто громадські організації, спонсоровані різними донорами, здійснюють схожі проекти. Проте, автори самі були свідками того, що далеко не завжди керівники цих проектів знають взагалі про існування іншого моніторингу, а тому бувають змушені дублювати одну й ту саму роботу, в той час як їх сили могли б бути використані більш раціонально.

Навіть у тому випадку, коди йдеться про проведення моніторингу однією громадською організацією, практика показує, що доцільно залучати до даного процесу інші недержавні організації зі спеціальними інтересами, які в силу спрямування своєї діяльності постійно одержують інформацію, в тому числі і таку, що стосується активності політичних партій. При цьому, для таких організацій участь у публічних заходах у ході та за підсумками проведення моніторингу, а також розповсюдження наданих ними відомостей, можуть бути цілком достатньою компенсацією за постачання необхідної для моніторингу інформацією.

Крім сказаного вище, звернемо увагу на проведення національного екзитполу спільними зусиллями провідних соціологічних установ України, яке дає приклад громадським організаціям того, як об'єднання дозволяє підвищити не лише точність одержуваних результатів, але і їх вагу та суспільну повагу до авторів дослідження.

Проблема збереження інформації, здобутої в ході моніторингових проектів також залишаться гострою. Після того, як моніторинг проведений, за його результатами, як правило, проводяться різного роду публічні заходи, зокрема публічні обговорення, прес-конференції, семінари тощо. У багатьох випадках розповсюджуються друковані видання (книги, брошури, бюлетені тощо). Практично завжди інформація про хід та результати моніторингу в тому чи іншому розміщується на сайті організації, що проводить моніторинг.

Втім, вже через декілька років чи навіть місяців нерідко знайти інформацію щодо здійсненого моніторингу стає досить проблематично. Прес-релізи та короткі публікації інформаційного характеру не дають повної картини ситуації і є явно недостатніми для ґрунтовного аналізу, брошури та інша друкована інформація, як правило, видається невеликим тиражем (як правило, не до 2000 екземплярів), а її розповсюдження може носити дещо хаотичний характер і залежить переважно від тих, хто безпосередньо реалізує проект на місцях, а тому ця інформація може просто не дійти до бібліотек наукових або навчальних закладів. Найбільш надійним джерелом, як це не парадоксально, залишається мережа Інтернет, в якій інформація щодо результатів моніторингу представлена досить широко (в багатьох випадках тут можна найти електронні версії звітів за результатами моніторингу та друкованих видань за підсумками його проведення). Втім, і тут є небезпека - зникнення громадської організації (а особливо, коаліції громадських організацій), припинення дії її веб-сайту означає фактичне зникнення з широкого обігу цілого пласту потенційно важливої для політичної науки інформації.

Варто відзначити, що інше важливе питання - проблема підготовки фахівців для проведення моніторингу останнім часом втрачає свою актуальність в Україні. Зважаючи на велику кількість виборів у перші роки ХХІ століття, а також і значну кількість моніторингових проектів, як пов' я- заних з ними, так і здійснюваних у міжвиборчий період, можна констатувати, що в Україні вже сформувалося широке коло громадян (переважно членів громадських організацій), які мають досвід моніторингової діяльності і можуть як успішно його використовувати самі (в якості експертів), так і готувати інших (у ролі тренерів).

Окремі громадські організації, зокрема Комітет виборців України,