УДК 32(091)(47+57)

Проблеми політичної боротьби в СРСР у 1920-тіроки під кутом зору використання тактики політичного блокування

Дана стаття актуалізує досвід проблем політичного блокування (утворення коаліцій політичних угруповань), який існував під час політичної боротьби в СРСР в 1920-ті роки. Акцентується увага на небезпеках втрати „політичного обличчя" фігурантами політичних коаліцій, що має неабияке значення в умовах сучасних виборчих кампаній.

This article deals with the problems of political coalitions which are formed during the political struggle in the USSR on 1920-s. The author aspires to actualize this experience and stresses on the question connected with preserving of the "political face" by coalition parties.

Перипетії внутріпартійної боротьби навколо ХІУ з'їзду ВКП(б) взимку 1925 року і політична поразка "нової опозиції" на чолі з недавніми соратниками Й. В. Сталіна Г .Є. Зінов' євим та Л.Б. Каменєвим сприяли становленню нової політичної конфігурації у вищих ешелонах правлячої Комуністичної партії СРСР.

У вітчизняній і зарубіжній історіографії традиційно вважається, що незабаром після з'їзду, у I половині 1926 року починається формування "об'єднаної опозиції" шляхом з'єднання сил "троцькістів" і "зінов'євців", а також остаточне закріплення сформованого вже восени 1925 року розкладу сил у стані більшості ЦК ВКП(б) - прихід до реальної влади "дуумвірату" у складі Й.В. Сталіна та М.І. Бухаріна [1].

На нашу думку, актуальною науковою задачею з погляду вивчення політичної боротьби в СРСР у післяленінську епоху є суттєве корегування, якщо не перегляд сталого, але досить схематичного поділу основних учасників політичного процесу 20-х років на лівих, правих і центристів. Це дозволить не лише уникнути стереотипізації, що обмежує науковий аналіз, але й виявити справжнє розташування політичних сил, їхні стратегічні орієнтації та взаємозв' язок з об' єктивними тенденціями розвитку СРСР у конкретно- історичний період 20-х років.

По-перше, слід відзначити, що характеристики, які відносяться до "троцькістів", "бухарінців" та "сталіністів", склалися саме у епоху внутріпартійного протистояння - й тому активно використовувалися як політичні ярлики задля характеристики опонентів. Наприклад, генсек ВКП(б) Й.В. Сталін, оцінюючи позицію прихильників Л.Д. Троцького, спеціально вживав термін "ліва опозиція" у лапках, чим не лише свідомо додавав йому негативний відтінок, але й прагнув підкреслити політично непослідовний характер діяльності суперників (звідси метафора: "Підеш ліворуч - прийдеш направо"). І навпаки, у комуністичному середовищі термін "правий" вживався як синонім відвертого ревізіонізму та використовувався задля того, щоб "викривати" прихованих "капітулянтів". Так, приклеюючи даний ярлик до прихильників М.І. Бухаріна, їхні опоненти (спочатку ліва опозиція, потім той же Сталін) фактично ставали на шлях звинувачень у "реставрації капіталізму" з наслідками, що звідси випливають. Усе це не дає підстави механічно ототожнювати згадані визначення з прийнятими в сучасній історичній і політичній науці класифікаціями.

По-друге, ми вважаємо за необхідне детермінувати основні політичні процеси 20- х років лінією протиборства між двома базовими антагоністичними тенденціями розвитку радянської суспільно-політичної системи у постреволюційну добу - авторитарною, бюрократичною та демократичною, що розвивалися внаслідок закладеної одвічно суперечливості радянського політичного режиму. Внаслідок цього класифікація внутріпартійних коаліцій і угруповань у ВКП(б) повинна відповідати критерію позиції, що ними були опановані в руслі зазначеного протиборства протягом усього розглянутого періоду. Відношення стосовно маневрування в умовах непу має в цьому зв'язку хоча й важливий, але все ж таки другорядний характер.

Отже, під зазначеним кутом зору перший з політичних блоків, що тоді сформувалися, - сталінсько-бухарінський "дуумвірат" 1925-1927 років - з самого початку свого існування являв собою глибоко суперечливий, а тому нестійкий союз, на який обидва діячі пішли з тактичних й тому ж не обов'язково до кінця усвідомлених міркувань.

Тобто, якщо Й.В. Сталіна у середини 20-х років вже можна розглядати як "апаратника", що остаточно сформувався й тому прагне будь-де застосовувати одну й ту ж саму адміністративну універсалію, то М.І. Бухарін увійшов до коаліції зі Сталіним, являючи собою політичну фігуру протилежного сенсу. На нашу думку, його підтримка жорсткості тогочасного внутріпартійного режиму може розглядатися як інерція стереотипного мислення, можна сказати, ідолопоклонства формальної "єдності", що тягнуло за собою різке неприйняття самої ідеї опозиційності. Тут бачимо характерне для багатьох діячів післяленінської політичної еліти неприйняття політичного, нехай навіть і фракційного, інакомислення.

З іншого боку, саме М.І. Бухарін був одним з тих, хто уособлював демократичний підхід до соціально-економічних процесів у руслі непу, і з цих позицій він вступив у боротьбу з прихильниками Л.Д. Троцького і Є.О. Преображенського, яких вважав апологетами адміністрування. Однак відзначимо, що така оцінка давалася Бухаріним внаслідок того, що він виходив з нав'язаних за його ж безпосередньої участі стереотипів стосовно діяльності лівої опозиції (згадаємо полеміку Бухаріна і Преображен- ського 1924 року, під час якої Бухарін як редактор "Правди" активно використовував "адміністративний ресурс"). І цей факт не може не виводити на думку про необхідність первинного вирішення питань лібералізації політичного режиму, починаючи з відносин всередині ЦК правлячої партії, що стало б значним кроком у справі заблоку- вання вищезазначеної авторитарно- бюрократичної тенденції.

Отже, на своєрідній шкалі "бюрократія - демократія" Й.В. Сталін відповідним чином займає позиції на правому фланзі, М.І. Бухарін знаходиться в районі "лівого центра", що тяжіє праворуч. І "дуумвірат" Сталін - Бухарін розпався вже після 1927 року саме внаслідок