Так само непростим є й питання стосовно побудови та функціонування опозиційного блоку Л.Д. Троцький - Г.Є. Зінов'єв - Л.Б. Каменєв.

Зазначимо, що не відразу пішов Троцький на коаліційну угоду з Зінов'євим і Каменєвим - і зовсім не згадуючи про старі особисті образи. Під час ХІУ з'їзду Троцький не приєднався до жодної зі сторін, а непряма підтримка Зінов'єва у питанні щодо редакції "Ленінградської правди" пояснюється прагненням захисту статутних відносин [2].

Світло на позицію Л. Д. Троцького взимку 1925 - 1926 року можуть пролити його записки, у яких аналізується сутність нових розбіжностей у ЦК. Троцький, за словами провідного історика лівої опозиції О.В. Панцова, повністю усвідомлював те, що Г. Є. Зінов' єв та Л.Б. Каменєв є

"апаратниками", жодним чином не краще ніж сталіністи, а їхня опозиційність не в останню чергу зумовлюється особистим суперництвом у боротьбі за вплив у партії [3]. Дійсно, Троцький, який ще з 1923 року вів боротьбу за оздоровлення внутріпартійних відносин та їхню послідовну демократизацію, оцінював зінов'євські методи керівництва як "агітаторську крикливість", "місницьку зарозумілість" і в цілому як "апаратний режим". У Ленінграді, як писав Троцький на початку 1926 року тому ж Бу- харіну, "більш яскраво знайшли відображення ті негативні риси, які властиві партії в цілому": апаратний режим підтримується "шляхом заглибленого підгвинчування [гайок] з одного боку, і демагогією - з іншого" [4]. Дійсно, політично соціалізовані в умовах бюрократизації партійного життя, Зінов'єв та Каменєв, як і сталінська верхівка в цілому, застосовували у своїй діяльності як апаратні методики (наприклад, при підготовці до XIV партз'їзду в Ленінграді), так і недозволені прийоми ведення полеміки. У цьому відношенні, як вважав Троцький, "оновлення ленінградської верхівки і засвоєння ленінградською організацією менш комісарського тону у відношенні до всієї партії є, безперечно, фактами позитивного значення" [5].

Але як поводитися лівої опозиції, що боролася проти засилля адміністрування в партії й критикувала правлячу верхівку з питань економічної політики з 1923 року, тобто, з часів існування сталінсько- зінов'євсько-бухарінського союзу? Чи є необхідним в умовах розколу колишнього блоку влади зробити ставку на тактичний союз з ким-небудь з вчорашніх опонентів, і якщо так, то на якій саме основі можливе об'єднання зусиль - на ґрунті пошуку загальних економічних підходів, вимоги внутріпартійної демократії, або ж зробити загальним знаменником поразку суперників? Чи є можливим довгострокове співробітництво з іншою політичною силою, або ж розмова може йти лише про тактичну угоду?

У сформованій конфігурації політичних сил після розмежування політичних сил на початку 1926 року чітко виділялося три великих сегменти:

Апаратники, що групувалися навколо Й.В. Сталіна (як знакову фігуру можна розглядати В.М. Молотова, який не мав чіткої політичної орієнтації з точки зору тодішніх дискусій, але опанував установку на підтримку діючої влади);

Угруповання суперників діючої влади, що уособлювалося Г.Є. Зінов'євим і Л. Б. Каменєвим, політична платформа яких сполучила справедливу критику окремих аспектів внутрішньої політики більшості ЦК, політичне лівацтво й особистісні мотиви у боротьбі за повернення втраченого владного статусу;

Група М.І. Бухаріна та О.І. Рикова, що зарекомендувала себе як захисниця непу і його стратегічних перспектив.

Перед найбільш послідовної у своїй політиці й ідеології політичною силою епохи 20-х років - лівою опозицією, що уособлювалася Л.Д. Троцьким, - постала неабияка проблема: необхідно було знайти ту межу, що відокремлює тактичне маневрування й пошук союзників від погрози сповзання зі стратегічної платформи та втрати власного політичного обличчя. У середовищі лівої опозиції обговорювалося кілька варіантів політичного поводження. Так, лівий опозиціонер 1923 року (а згодом - ренегат- сталініст) К.Б. Радек радив Л.Д. Троцькому вступити у союз зі Сталіним проти давніх супротивників - Зінов'єва та Каменєва [6]. З іншого боку, послідовний опозиціонер С.В. Мрачковський вважав, що ліва опозиція 1923 року повинна продовжувати відстоювати власну лінію і до жодних союзів не входити, тим більше, що й відомі потенційні союзники - люди ненадійні: "Йосип обдурить, а Григорій втече" - таке попередження зробив тоді Мрачковський [7].

Що ж стосується лідера лівої опозиції Л.Д. Троцького, то він добре розумів значення коаліційної тактики: адже підстави для боротьби були серйозні - йшлося про загрозу бюрократичного переродження радянського режиму. Вибір можливих союзників для продовження боротьби, а її сенсом Троцький бачив протидію апаратчині й наступу капіталістичних елементів на ґрунті невміння апаратників керувати соціально-економічними відносинами непу, що погрожувало "термідором", диктувався наявністю конструктивних елементів у позиціях тих або інших груп. Відкидаючи союз зі Сталіним цілком і повністю, Троцький замислювався над вибором між бухарінця- ми та прихильниками Зінов'єва - Каменєва.

З висоти сьогоднішніх знань можна визнати, що остаточний вибір політичного союзу лівою опозицією в 1926 році був зроблений невірно. Як нам здається, М.І. Бухарін як політичний діяч за складом мислення був набагато більш перспективним союзником з погляду загальної стратегічної спрямованості політичної діяльності лівої опозиції. З іншого боку, нам здається, що саме на Г.Є. Зінов'єві та Л.Б. Каменєві лежить значна частка відповідальності за розкол у рядах мислячих більшовиків, здатних скласти потенційну опозицію сталінським апаратникам. Адже саме з їхньої подачі по відношенню до М.І. Бухаріна, О.І. Рикова та ін. був