УДК 321.01.321.015 328.16

Крап А.

ПРАВИЛА ГРИ У ПОЛІТИЦІ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ НЕОІНСТИТУ ЦІОНАЛІЗМУ

Проаналізовано на засадах теорії неоінституціоналізму основні механізми формування правил гри у політиці, з'ясовано умови їх сприяння ефективності державної влади й формуванню політичної стабільності.

Ключові слова: неоінституціоналізм, політика, державна влада, політична стабільність, влада, владні ресурси, політичні норми, консолідація демократії.

Проанализировано на основах теории неоинституционализма основные механизмы формирования правил игры в политике, выяснены условия их содействия эффективности государственной власти и формированию политической стабильности.

Ключевые слова: неоинституционализм, политика, государственная власть, политическая стабильность, власть, ресурсы власти, политические нормы, консолидация демократии.

The basic mechanisms of forming of rules of game are analysed on principles of theory the new institutionalizm in a policy, the terms of their assistance efficiency of State power and forming political stability.

Key words: neoinstitutionalism, politics, state power, political stability, power, power resources, political norms, democracy consolidation.

У процесі транзиту суспільств від авторитаризму до демократії, окрім структурного та ціннісного аспекту, вагомою є трансформація інституційної системи. На першому етапі транзиту формуються демократичні інститути та нові правила гри, що регулюють відносини між суб'єктами політики, їхній доступ до владних ресурсів та міру впливу на центри ухвалення політичних рішень. Проте ці правила гри часто використовуються ситуаційно й відповідно до корпоративних чи коньюктурних інтересів тієї групи еліти, яка мала найбільший вплив на прийняття рішень, що в результаті нівелювало демократичний потенціал інститутів. Другий етап транзиту є утвердженням демократичного ладу після декількох виборів, зміни еліт при владі й вироблення політичним істеблішментом консенсусних правил гри. На важливості для консолідації демократії єдиних «правил гри» наголошує А. Пшеворський. Вони створюють ситуацію, коли ніхто не допускає можливості виникнення інститутів та правил поза демократичними нормами [9]. Політичний процес (поле політики, за П. Бурдьє) конституюється як простір політичної гри з особливими інтересами, цілями і законами (правилами) функціонування [2, с. 11].

Правила гри в контексті методології неоінсти- туціоналізму розглядаються як інституції, або «придумані людьми обмеження, які спрямовують людську взаємодію в певне річище» [8, с. 11]. Неоінституціоналізм (також знаний як нова економіка організацій) визнає вирішальну роль інституцій у політичному житті й доводить, що вони існують у суспільстві для подолання перешкод в обміні інформацією та взаємодіях в організаціях. Як зауважують у своєму дослідженні М. Рамеш та М. Говлет, базова одиниця аналізу в теорії неоінституціоналізму пов'язана зі «згодою» між особами в рамках інституту [3, с. 36].

Поява нового інституціоналізму зумовлена прагненням: а) поновити зв'язок між теоретичними положеннями у розумінні поняття «інституція» і політичною реальністю, яку вони претендують представляти; б) обґрунтувати вирішальну посередницьку роль інститутів у формуванні політичної поведінки; в) визнати складність і непередбаченість політичних систем [4].

У рамках теорії неоінституціоналізму засадничими є поняття «інститут», «інституція та «організація». У статті ми опираємося на позицію Д. Норта, одного з авторитетних представників цього напряму, щодо розмежування цих понять, яка зводиться до наступного: під «інституціями» слід розуміти закони, правила, звичаї, норми, а під «інститутами» - організації, тобто державні органи, політичні партії, профспілки тощо [8, с. 13]. Для Д. Норта, підсумовує М. Кармазіна, перші - це правила, які визначають спосіб «гри», другі ж - суто актори, межі компетенції яких - лише формування стратегії та майстерність [5]. Це дає змогу «концептуально чітко відрізняти правила від гравців» [8, с. 13]. Інституції охоплюють і будь-які види обмежень у людських взаємодіях та поведінці, а також визначають умови, за яких актори можуть здійснювати певні види діяльності [8, с. 12]. Іншими словами, правила визначають спосіб гри у політичному полі, вони роблять її більш контрольованою та передбачуваною. Саме у зменшенні невизначеності, що одночасно не суперечить можливостям зміни, трансформацій, вбачає Д. Норт головну роль інституцій [8, с. 14].

Трактування інституцій як звичаїв, кодексів та норм поведінки вимагає уточнення: інституція - це реалізована в повсякденній практиці норма поведінки, що стала усталеною і типовою. Отже, інституція є домінуючою нормою (у рамках суспільних відносин, які регулюються цим правилом), що встановлена, прийнята, стабільна і постійно повторюється у поведінці людей. В такому сенсі можна погодитися з О. Зазнаєвим, що поняття «інституція» є абстракцією, у якій відображається результат реалізації норми на практиці [4]. В свою чергу, інститути, тобто організації, які охоплюють політичні, економічні та суспільні органи, створюються акторами для досягнення цілей, які вони намагаються реалізувати в рамках існуючих інституційних обмежень. Таким чином, неоінституціоналізм дає змогу також методологічно відокремити правила від стратегій акторів.

Методологія неоінституціоналізму при дослідженні перехідних суспільств, для яких природною є непевність і правил, і результатів, дозволяє прослідкувати процес інституціоналізації правил гри як один з вагомих чинників стабілізації суспільного розвитку в рамках постійних змін та трансформацій. У транзитологічних теоріях особливо підкреслюється роль формальних правил та процедур у досягненні згоди. Інституції, як сукупність норм та правил, здатні формувати стійкі та впорядковуючі зразки поведінки й взаємодії акторів, завдяки чому вони і стають передбачуваними, прогнозованими, а, отже, зменшують непевність результатів взаємодій. Ця проблематика знайшла своє відображення і в працях українських політологів М. Кармазіної, С. Наумкіної, А. Колодій, М. Шаповалгнко, А. Романюка,

Горбатенка, а також російських науковців А. Мельвілля, А.