Єлісєєва, О. Харитонової та ін.

Метою статті є аналіз в контексті теорії неоінституціоналізму правил гри у політиці як інституції, відсутність якої унеможливлює досягнення політичної стабільності в транзитних суспільствах.

Феномен гри, стверджував Й. Хейзінга, є обов'язковим елементом людського буття. Він простежується в усіх інститутах, що створювали та створюють люди, і зумовлений конкуренцією у людських стосунках [12]. Сприйняття світу як гри - характерна риса постмодерністської реальності.

Концептуалізація політичного поля через метафору гри передбачає такі принципи його організації: а) взаємозалежність між учасниками (суб'єктами політики) гри на основі обміну ресурсами та узгодження цілей; б) відсутність монополізму; в) певний рівень довіри між учасниками. Гра передбачає існування чітких правил, знання і прийняття їх усіма учасниками. У цьому контексті розрізняють правила, що визначають спосіб гри і стратегії суб'єктів. «Політична гра трансформується в систему політичних форм до певної міри автономних агентів, їх практик та уявлень», - доходить висновку Ю. Качанов [6, с. 150].

Такі принципи найповніше можуть бути реалізовані в рамках політичного ринку, де існують певні комбінації можливостей для учасників, а тому результати взаємодії (гри) непередбачувані, проте процес гри впорядкований нормами та процедурами, що стабілізує політичний процес, унеможливлює його трансформацію у стан «війни всіх проти всіх». До того ж ринок та конкуренція на ньому в ідеалі повинні сприяти «виживанню» таких правил, які б влаштовували не лише переможців, але й переможених, тобто були ефективними. Проте через високі трансакційні витрати акторів політичний ринок є особливою моделлю ринку, що не завжди зумовлює встановлення ефективних правил гри у політиці. Д. Норт зазначає, що у збереженні неефективних правил гри можуть бути зацікавлені держава, впливові групи із спеціальними інтересами. Крім того, встановлення ефективніших правил гри нерідко вимагає значних витрат, яким опираються уже усталені інституції.

Інституційні зміни в перехідний період є наслідком взаємодії інститутів (правил гри) та організацій (учасників, суб'єктів політичного процесу). Н. Борисова, Д. Козлов, Н. Работяжев, розглядаючи інституційні зміни в політичних режимах, що трансформуються, доходять висновку, що «центральною складовою трансформації є інституційні зміни. Тому на кожному етапі переходу важливим є співвідношення революційного та еволюційного сценаріїв змін правил гри» [1, с. 7]. Вони здатні визначати та обмежувати сукупність варіантів вибору індивідів і зменшувати невизначеність через встановлення постійної структури людської взаємодії. Від правил гри значною мірою залежить не лише стабільність, але й ефективність та легітимність інститутів влади. Формування прозорих правил гри у політиці (ухвалення рішень, управління проблемами, узгодження конфліктів) є одним із чинників політичної стабільності та демократизації суспільства. Правила гри, викладені в Конституції, законодавчих актах, договірних документах, є основною процедурного консенсусу, який, поряд з ціннісним, є неодмінною умовою консолідації демократії.

Такі правила називають формальними (офіційними). Політичні формальні правила, за твердженням Д. Норта, визначають ієрархічну структуру держави, її головні керівні структури, особливості контролю [8, с. 64]. На противагу їм - неформальні (неофіційні) правила - звичаї, усталені зразки поведінки, зумовлені культурною спадщиною спільноти, є суспільно схваленими та добровільно обраними нормами поведінки. Вони розширюють, удосконалюють або видозмінюють офіційні правила [8, с. 55-56]. В транзитних суспільствах неформальні правила, пов'язані з традиціями підкупу, корупції, використання адміністративного ресурсу, родинних зв'язків, телефонного права і т.п., часто заміщують або нівелюють формальні політичні правила, передовсім конституційні норми. Важливо відзначити і те, що в процесі інституційних змін формальні правила можуть бути відносно швидко замінені державою, а неформальні правила змінюються дуже повільно, разом із змінами у світосприйнятті людей, формуванням нових вартісних орієнтирів. Саме вони зумовлюють реальні інституційні зміни в транзитних суспільствах.

Норми є не окремими правилами, а ієрархічно побудованою системою. У цій системі Г. Терборн вирізняє три типи суспільних норм, які мають різну значимість, - конституюючі, регулятивні та розподільчі. Саме конституюючі норми встановлюють правила гри [11, с. 48]. Проте значення норм, незалежно від їх інституціалізації, зумовлюється їх місцем в ієрархії правил.

В Україні в контексті формування політичного ринку політична гра виявляється, насамперед, у таких політичних діях, як маневрування, інтриги, угоди, таємні переговори тощо. Основна мета цих видів політичної діяльності - замаскувати справжні наміри, цілі суб'єктів та засоби їхнього досягнення. Формування політичної легітимності агента політичного поля, вказує Ю. Качанов, почалося з права визначати ставки і правила гри, норми та еталони політичних практик, які проте ігнорували соціальні вимоги поза полем політики [3, с. 5].

Особливістю становлення єдиних правил гри в Україні у процесі політичних трансформацій, що закріплені в Основному Законі, була можливість їх коригувати домінуючим суб'єктом, залежно від ситуації. Це створювало сприятливі для окремих акторів умови реалізації корпоративних інтересів, що, значною мірою, визначало конфігурацію та повноваження інститутів державної влади, а також негативно впливало на процеси соціалізації та інтериорізації демократичних цінностей.

Президентські вибори 2004 р., перемога опозиційного кандидата за масової підтримки населення («помаренчева революція») змінили правила гри в політичному полі, започаткували виникнення нових конфігурацій та угрупувань серед груп еліти. Ці зміни пов'язані з формуванням взаємозалежностей між основними гравцями політичного поля, що змушує їх домовлятися і укладати поки що ситуаційні угоди.

Перехід до парламентсько-президентської системи правління та парламентські вибори 2006 р. знаменували вступ у період пошуку нових стратегій інституціоналізації демократичних процедур, узгодження інтересів політичних акторів та шляхів