Таким чином, дана стаття присвячена конкретизації поняття політичної активності, а також аргументованій систематизації детермінант політичної активності - внутрішніх (носієм яких виступає суб'єкт політики) та зовнішніх (вплив середовища на суб'єкт політики) (за дихотомією А. Деркача), з метою їх подальшого комплексного аналізу.

Задля досягнення окресленої мети автор вважає за необхідне:

визначити явище «політичної активності»;

окреслити співвідношення термінів «політична активність» та «політична поведінка»;

систематизувати та класифікувати детермінанти політичної активності як складової політичної культури.

Основним критерієм теорії класичної ліберальної демократії визначено свободу дії суб'єктів політичного процесу. В свою чергу, А. Деркач наголошує на конкретних характерологічних властивостях людини, що зумовлюють її здатність ефективно функціонувати в умовах свободи, - активності та здатності до конструктивної дискусії [8].

Якщо розглядати людське суспільство як сукупність індивідів, об'єднання яких сприяє реалізації їх розрізнених інтересів та захисту спільноти, а політичну владу як відношення примусу та підкорення, або, за визначенням Т. Парсонса, як «здатність приймати рішення та вимагати їх обов'язкового виконання», виявляється, що активна дія є обов' язковою складовою як вертикальних, так і горизонтальних відносин учасників суспільно-політичного процесу [1].

У російській мові активність трактується як щось «діяльнісне, енергійне, те, що розвивається» (за словником С. Ожегова 1987 р.) [3].

У соціології поняття соціальної активності визначається як «сукупність форм людської діяльності, свідомо орієнтованої на вирішення завдань, що стоять перед суспільством, соціальною групою у даний історичний період» [3].

У сучасній політологічній літературі - українських та науково-популярних іншомовних виданнях - можна зустріти наступні визначення політичної активності:

форма соціальної активності, що реалізується у сфері політичної діяльності;

діяльнісне вираження інтересів особистості, групи, партії, руху в галузі владних відносин;

діяльність соціальних груп чи індивідів, пов'язана з прагненням удосконалити чи змінити соціально-економічний чи політичний порядок, соціально-економічні та політичні інститути;

поняття, що розкриває сукупність дій індивідів чи соціальних груп, спрямовані на зміну власного політичного статусу чи оточення. Як правило, розглядається у єдності двох компонентів: матеріального (реальна зміна політичних відносин) та духовного (акумуляція та трансляція політичного знання та досвіду, обмін інформацією, міжгрупова та міжособистісна координація). Проявляється у політичній діяльності, спілкуванні, поведінці та може бути спрямована як на конструктивно- реформаційну зміну політичної якості, так і на деструкцію віджилих політичних форм. Однак варто зауважити, що в наукових

російських та сучасних науково-публіцистичних закордонних публікаціях існує дихотомія окресленого явища, що виявляється в існуванні окремих понять - активності громадянської (що за визначенням переважно повторює термін політичної активності в українських джерелах і відрізняється наголосом не на самостійному вирішенні громадянами власних проблем, а привертання уваги влади до них) та активності електоральної. Специфіка останнього терміна полягає в тому, що він окреслює особливості поведінки електорату (виборців), яка, в свою чергу, є інституціоналізованою, тобто залежною в значній мірі від інститутів, правил та законів, що регламентують політичний процес у державі. В цьому ж контексті зазначається, що «падіння рівня активності виборців є індикатором тенденції послаблення та руйнування зв'язків між державою та громадянами». Додається також, що не варто проводити паралель між активністю виборців у Росії (яка не є обов'язковою за буквою закону), де демократична процедура виборів не є багаторічною традицією, та країнами, наприклад, Європи. В той же час зазначається, що, зважаючи на зумовлюваність активності електорату не одним, а декількома чинниками, сучасна динаміка політичних процесів як у Росії, так і за кордоном, має багато схожого [9].

На думку автора, в контексті вирішення проблем політичної активності саме українців такого роду дихотомія понять не є ключовою для виокремлення окремого напрямку дослідження, оскільки, як свідчить статистика, динаміка участі громадян як безпосередньо у виборах, так і у буденній діяльності суспільно-політичних об'єднань залежить від одних і тих самих чинників.

На нашу думку, коректним буде узагальнене визначення політичної активності як діяльності індивідів чи соціальних груп, спрямованої на задоволення інтересів, зміну власного політичного статусу, соціально-економічних умов в державі та політичних інститутів, що реалізується у політичному просторі.

У свою чергу, визначення терміну політичної поведінки видається більш складним, оскільки в наукових колах відсутня єдина точка зору на її місце в структурі політичної культури.

За класичним визначенням Г. Алмонда та Г. Пауелла, «політична культура є сукупністю індивідуальних позицій та орієнтацій учасників даної політичної системи. Це суб'єктивна сфера, що формує основу політичних дій та надає їм значення» [14].

Як було зазначено вище, автор поділяє думку М. Василика, що за своєю сутністю (сукупність орієнтацій) політична культура не задає тип поведінки, а лише визначає вибір спрямованості діяльності. Іншими словами, історичний, соціальний досвід, а також ментальні характеристики певної соціальної спільноти «пропонують» індивіду обирати з певного набору форм діяльності (реакцій на вплив системи), завчасно окреслюючи можливу зворотну дію у вигляді