санкцій чи заохочень. Це ж підтверджується теорією В. Парето про те, що політична культура є явищем суперечливим, що виявляється у співіснуванні в ній «логічних», «нелогічних» и «позалогічних» элеменпв (мотивів), які знаходять вияв у одночасному здійсненні активної та пасивної форм політичної участі індивіда [1].
Таким чином, політична поведінка - це сукупність реакцій соціальних суб'єктів на діяльність політичної системи [3].
Переважна більшість дослідників виділяють у найбільш загальному поділі дві форми політичної поведінки - участь та неучасть. Перша об'єднує різні типи поведінки (як конструктивні, так і деструктивні, з різним психологічним, змістовним, конфліктогенним наповненням), друга інтерпретується у термінах «апатія», «абсентеїзм» тощо та характеризує відсутність інтересу, відмову від участі у політичному житті суспільства або заперечення його як такого.
Американський політолог С. Верба підкреслює, що політична участь - «це передусім інструментальна активність, за допомогою якої громадяни намагаються впливати на уряд таким чином, щоб він вживав бажані для них заходи» [10].
Важливо зауважити, що, з точки зору західних політологів, політична участь має власні розумні межі, необхідні для стабільного розвитку суспільства. В такому випадку обмежена участь або навіть неучасть може розглядатися в якості стабілізуючого чинника.
Як зазначає О. Добровольська, досліджуючи політичний абсентеїзм на російських теренах та в країнах СНГ, активизація аполітичних прошарків населення, наприклад, та включення їх у політичний процес може призвести до дестабілізації політичної системи. Руйнуючий характер діяльності аполітичних прошарків населення дозволяє зробити висновок про небезпеку розширення масштабів участі за межі традиційних форм демократичної активності громадян [4].
Таким чином, можна зробити висновок, що в структурі політичної культури політична активність може бути визначена як тотожна політичній участі (на відміну від політичної неучасті, або її загостреної форми - абсентеїзму), що є однією з форм політичної поведінки.
У політологічній традиції визначення детермінант політичної активності (як і пасивності) зводиться до аналізу причинно-наслідкових, мотиваційно- реакційних зв'язків політичної системи та індивіда.
Як у вітчизняній, так і закордонній практиці існує чимало прикладів, коли зневіра до дій політичних керманичів, соціально-економічна криза в суспільстві призводила до відмови населення від участі у електоральних процесах. У той же час приклад сучасної, на перший погляд, соціально-розвинутої Швеції ілюструє спад політичної активності населення навіть за умов демократично-досконалої нормативної системи щодо участі громадян у формуванні керівних структур держави або вирішення загальноважливих питань шляхом референдуму. Тоді як досягненню сучасного добробуту країни передувала саме громадсько-політична активність (об'єднання дрібних та середніх власників, фермерів, робітничих груп) [2].
Приклад Швеції ілюструє експериментальний висновок соціології щодо середнього класу. Для нього головним є успішність у занятті власною справою та повноцінне забезпечення власного життя, як правило, без втручання у політику. Люди подібного типу обмежують свою політичну діяльність участю у виборах, референдумах. Більш активна участь та включення у політичну діяльність для людей такого типу відбувається у випадку, коли їх існування чи діяльність зазнають обмежень та тиску з боку чинної влади (недосконалість законодавства, надмірне оподаткування, расова дискримінація тощо) [2].
Іншими словами, каталізатором політичної активності є падіння показників рівня життя населення нижче середнього. Підтвердженням цьому можуть служити сучасні події в Україні, коли рівень безробітних за останніми даними становить 3 % населення, а до кінця поточного року прогнозується його збільшення у 3 рази. Країну охоплює хвиля страйків, однак, як не дивно, їх мотивацією виступає вияв невдоволення. Тоді як конструктивна співпраця фінансово- виробничих об' єктів на місцях задля збереження стабільності та подолання наслідків кризи, залучення можливостей місцевого самоврядування на повну силу спостерігаються лише в деяких областях Західної України.
У зв'язку з цим постає питання про роль психологічних, ментальних особливостей індивідів, як чинників налаштованості на активну, та, насамперед, конструктивну участі у вирішенні проблем спільноти, та, зрештою, усвідомленні власного місця в управлінських структурах суспільства.
Ще одним важливим чинником формування у громадян активної позиції щодо управління суспільними процесами є історико-політичний досвід держави, попередній політичний режим. Останній передбачає засоби для виховання певної політичної культури, як-то логіку соціалізації, акценти освіти та історичної пам'яті, окреслення можливостей та меж самореалізації, пропаганду цінностей тощо.
Таким чином, беручи до уваги проголошений в Основному Законі України статус демократичної держави, а також орієнтацію на ліберально- економічні механізми регулювання життя суспільства та прагнення побудови ефективного громадянського суспільства, варто виявити та структурувати сукупність чинників політичної активності з метою моніторингу їх сучасних показників, динаміки та стратегій розвитку.
Сучасна політична теорія має можливість об' єктивно оцінювати роль і значення окремих параметрів суспільства та властивостей його членів у впливі на динаміку суспільного життя. Однак, незважаючи на це, окремі дослідники надають перевагу лише певному колу показників, нехтуючи глобалізаційними процесами в сучасному світі та мультиобумовленістю кожного вчинку людини, надто - політичної дії - в умовах сучасного розвитку технологій на політичну свідомість.
У політологічному енциклопедичному словнику за ред. В.П. Горбатенка зазначено, що серед факторів, які впливають на політичну активність, політологи виділяють рівень освіти та ступінь успіху. Можна провести паралель такого вибору з логікою включення індивіда до середнього класу через досягнення бажаного статусу. Також зазначається, що в основі політичної активності лежать неординарні психологічні та соціальні якості суб'єкта (тип темпераменту тощо) або за іншою класифікацією - екстравертивність, завищення претензій. О. Лузан та О. Черниш структурують фактори політичної активності на макрофактори