По-перше - країни, в яких відсутня система поділу влади (абсолютні й дуалістичні монархії, авторитарні й тоталітарні режими). Такими країнами є монархії (Катар, Кувейт, Оман, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія), авторитарні системи (Куба, КНДР, Лівія), тоталітарні військові режими, характерні для країн Африки (Заїр, Сомалі, Руанда, Чад), країни, де главою держави є лідер партії (К. Чен Ир у КНДР, М. Каддафі в Лівії, Р. Кастро на Кубі), духовний лідер (Саудівська Аравія, Хамені в Ірані). Влада в цих країнах знаходиться в однієї особи, або органі, тому наявність у деяких країнах представницьких і судових органів не змінює реального політичного панування. Стратегія управління в таких державах залежить від волі однієї людини, або її найближчого оточення, тому характерним для таких країн є відсутність свободи слова, панування авторитарних традицій управління державою, велика роль спецслужб. Економічне становище цих країн різне, наприклад, у Кувейті, ОАЭ, Саудівській Аравії завдяки запасам природних ресурсів спостерігається сприятливий економічний розвиток, а такі країни, як Лівія, Заїр, Сомалі, навпаки, економічно бідні.

По-друге - держави соціалістичного (радянського) типу; вони мають систему представницьких органів влади, джерелом якої визнається народ. При наявності й конституційному закріпленні статусу цієї влади вони не становлять ефективну систему «стримувань і противаг», тому що структура партійних органів обов'язково домінує над системою представницьких інститутів влади. У державах соціалістичного типу відсутній реальний механізм поділу влади (В'єтнам, Китай, КНДР, Куба). Система Рад камуфлює всевладдя правлячої партії, точніше партійної бюрократії. Принципи управління багато в чому аналогічні до тих, які існують у державах з відсутністю поділу влади. В цих державах низький життєвий рівень (крім КНР). Яскраво виражені авторитарні форми правління цих держав не дають можливості говорити про перспективи стійкості даних політичних моделей.

Радянська модель влади довгий час існувала в Україні. Слід зазначити, що відмінною рисою радянського варіанта була двоїста роль територіальних органів влади («Рад»), тому що вони одночасно були органами місцевого самоврядування та територіальними органами законодавчої влади, утворюючи владну вертикаль з головною радою на чолі. Була створена єдина система органів державної влади, але поділу влади не існувало.

По-третє - парламентські або конституційні монархії; по суті, це данина історичної традиції, тому що основну державно-політичну роль у цих державах відіграють парламенти. Для країн з монархічною парламентською формою правління характерна наявність монарха - глави держави (який «царює, але не править»), законодавчого органу, уряду й суду. До характерних рис конституційної' монархії можна віднести: верховенство парламенту в політичному житті держави, а як наслідок - винятковий вплив політичних партій і їхніх лідерів; монарх скоріше номінальна фігура, він обмежений у своїх діях щодо управління державою або юридично, або за сформованою традицією, при цьому монарх має суспільно- політичний авторитет, але не юридично-правовий вплив; функції інститутів законодавчої й виконавчої влади часто дублюються у своїх функціях, а поділ влади не носить твердого характеру; уряд формується парламентською більшістю.

Кожна складова частина державної влади предметно виконує свої функції. Законодавча влада має велике значення, тому що формує уряд і має контрольні функції. Звичайно, всі вихідні від монарха акти підготовлені урядом і в остаточному підсумку, щоб мати юридичну силу, затверджуються прем'єр-міністром, який реально виконує функції глави держави. До держав з такою формою правління відносяться: Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Камбоджа, Нідерланди, Швеція, Японія. Монархи - глави цих держав - не мають повноти влади. Так у Японії, як і у Великобританії, повноваження монарха (імператора) суворо обмежуються (ст. 2, 3 Конституції Японії 1947 р.) [10].

По-четверте - парламентські республіки, які відрізняються від інших наявністю значних повноважень парламенту, закріплених у конституції. Також у цих республіках політичні партії мають великий вплив на функціонування державних інститутів. Функції президента в таких республіках схожі з повноваженнями монарха в конституційних (парламентських) монархіях. Президент обирається або парламентом (Угорщина, Німеччина, Індія, Італія, Латвія, Чехія, Швейцарія), або населенням (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Сінгапур, Литва, Естонія). Повноваження президента у таких республіках обмежені парламентом або урядом. Уряд формується парламентською більшістю. Що стосується правосуддя, то, наприклад, у Італії Конституційний суд вправі скасувати дію будь-якого законодавчого акту або норми закону. Він складається з п'ятнадцяти суддів, третина з яких призначається президентом, третина - парламентом, а ще одна третина - вищою магістратурою (орган судової юстиції) [6]. Таке формування суду дозволяє максимально збалансувати його рівновіддаленість від усіх гілок влади. У парламентських республіках парламент є ключовою ланкою державного устрою, тому в них роль президента носить представницький характер.

Головним недоліком парламентської республіки є урядова нестабільність, а позитивним є те, що парламентська республіка відображає повний політичний спектр думок, шляхом делегування представників партій у парламент та уряд, і надає можливість парламенту змусити прем'єр-міністра подати у відставку на випадок політичних й економічних прорахунків діяльності. Парламентська модель державної влади більш відповідає інтересам суспільства, тому що виконавча влада, яка створюється парламентською більшістю, є більш дієздатною, спираючись на цю більшість [14].

По-п 'яте - президентські республіки (з чітким поділом влади й наявності у президента широкого спектра владних повноважень). У президентських республіках президент - це ключова фігура реальної державної влади. Він має величезні можливості для ефективного проведення свого політичного курсу, тому що є