Класичними президентськими республіками є держави, конституції яких визначають принцип поділу влади, успішно реалізований на практиці, при цьому президент має значні повноваження у сфері внутрішньої, зовнішньої й оборонної політики, домінуючи над функціями законодавчого органу, однак не превалюючи над ним. Сам інститут президента носить виборний і змінюваний характер. Судова влада в таких республіках незалежна й самостійна при прийнятті рішень. Класичним прикладом є Сполучені Штати Америки. При цьому Конгрес протягом всієї історії надає Президенту нові повноваження. Законодавча й виконавча влада формуються незалежно одна від одної, їхні повноваження розмежовані за Конституцією (прийнята в 1787 р. й за всю історію існування було внесено лише 27 поправок). У США повною мірою реалізується модель «сильний президент - сильний парламент», президент не може розпустити Конгрес, а останній не може простим голосуванням відправити президента у відставку [8, с. 45-68].

У сучасних політичних системах інститут президента має високу популярність за його оперативність, дієвість, виваженість при виробленні та реалізації внутрішньої й зовнішньої політики, персональну відповідальність за прийняття рішень. Але зрозуміло, що президентські республіки не можуть існувати без збалансованого поділу влади і без принципу відповідальності уряду за ухвалені рішення.

Президентська форма правління поширена в багатьох країнах Латинської Америки, Азії й Африки, де процеси економічної лібералізації й демократизації залежать від президентської форми правління. Венесуела після реформ Чавеса - авторитарна президентська республіка.

У цих країнах існує тенденція переходу до «суперпрезидентських» республік, коли інші гілки влади не врівноважують повноважень президента, тобто відсутня система стримувань і противаг. Таким чином, президентська влада не є гарантом демократії й за відсутності поділу влади і недосконалих противагах може стати причиною повороту до авторитарного правління.

Так у Росії, пише С. Мемельський, «Закріплена Конституцією Російської Федерації форма правління поєднує в собі ознаки змішаної, президентської й «суперпрезидентської» республіки» [16, с. 63]. Ця форма правління фактично незалежна, неконтрольована на практиці законодавчою, виконавчою або судовою гілкою влади і, як правило, має на увазі принцип прямих виборів президента виборцями фактично без проміжних органів або інстанцій [16, с. 11]. Як для Латинської Америки, так і для Росії характерне конфліктне існування й взаємодія протилежних по своїй суті авторитарних й демократичних ціннісних орієнтацій, а це ускладнює розбудову громадянського суспільства як у Росії, так і у Латинській Америці.

По-шосте - парламентсько-президентські республіки (Греція, Ісландія, Польща, Україна, Фінляндія, Франція), для яких характерний дуалізм державного управління (змішані, з неявним превалюванням тієї або іншої гілки влади). Уряд, як правило, пов'язаний подвійною відповідальністю перед главою держави й законодавчим органом. Однак є й особливості. Так у Франції інститут сильної президентської влади поєднаний з демократичними інститутами. Крім того, сьогодні інститут президента у Франції значно домінує над функціями парламенту [12, с. 103]. Французька Конституція допускає участь Президента у всіх трьох гілках влади, не відносячи його ні до однієї з них. Президент стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів (ст. 5 розділу 2 Конституції Франції), тобто він наділяється функціями конституційного нагляду, а також конституційним правом втручатися в справи інших гілок влади. Згідно із ст. 8, Президент не пов'язаний якими-небудь зобов'язаннями щодо призначення прем'єр-міністра, хоча на практиці ним враховується думка парламентської більшості [9, с. 460-480]. Президент Франції формально не може відправити уряд у відставку, але у випадку, якщо його підтримує парламентська більшість, він може вплинути на відставку глави уряду. За традицією, уряд у Франції іде у відставку після знову проведених парламентських виборів. На відміну від Франції, Президент РФ [20, с. 19] має закріплене за ним Конституцією РФ право на власний розсуд (п. «в», Ст. 83, Гл. 4) [7] відправляти або ні уряд у відставку. На думку Р. Мартинюка, в Україні, згідно зі Конституцією, запроваджена змішана форма державного правління, близька до французької моделі, проте з деякими відмінностями [15].

Крім того, у парламентсько-президентських республіках президент і прем'єр-міністр можуть належати до різних політичних груп, а це може як негативно, так і позитивно впливати на політичний й економічний розвиток країни. На це звертає увагу О. Коврякова у своїй дисертації «Парламентський контроль у закордонних країнах» [5]. Негативний приклад взаємодії між гілками влади має й Україна, де суперечки між президентом і прем' єром призвели до «припинення діяльності Верховної Ради шостого скликання та проведення дострокових парламентських виборів» [3].

Як зазначають дослідники, режими із сильними законодавчими повноваженнями президента є проблемними, так само як і ті, у яких повноваження стосовно кабінету розділені між законодавчими зборами й президентом [25, с. 231]. У цілому ж парламентсько-президентські республіки містять у собі в тій або іншій мірі елементи парламентських і президентських республік.

По-сьоме - «суперпрезидентські» республіки - гіпертрофована форма президентських республік, де поділ влади носить формальний характер. «Суперпрезидентською» республікою варто називати таку республіканську форму правління, за якої дотримані всі основні атрибути президентської республіки, але президент при цьому має широкі правові важелі впливу на парламент, бере участь у формуванні суддівського корпусу й не може бути відкликаний зі своєї посади.

«Суперпрезидентська» республіка може трансформуватися в державу авторитарного типу, в якій усі владні важелі належать керівникові держави, хоча формально в