УДК 334.02 (477)

ЄВТУШЕНКО О.Н., ЄМЕЛЬЯНОВ В.М., Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили, м. Миколаїв, Україна

Політико-правові засади управління Запорізької Січі

У статті розглядається суперечливий досвід державно-правового будівництва Запорізької Січі. Показано, як різні етнічні еміграційні потоки (з московського царства й країн Західної Європи) впливали на правосвідомість і правотворчість запорожців, що приводило до відомої суперечливості юридичних норм та інститутів Січі. Ця суперечливість ілюструється автором на прикладі деформації 4-х відомих принципів права, які виділяє юридична література і які супроводжують створення державно-правової моделі січового суспільства.

The article deals with the inconsistent experience of state-legal construction of Zaporozhye Sich. It is shown as different ethnic emigratory streams (from the Moscow kingdom and the countries of the Western Europe) influenced of the sense of justice and legal organization of the Cossacks. It resulted in known discrepancy of legal norms and institute in Sich. This discrepancy is illustrated by the author by the example of deformation of 4 known principles of the law which are allocated with the legal literature and which accompany with creation of state-legal model of Cossack society.

Національна самосвідомість українського народу із самого початку була пов'язана з ідеалами й цінностями, які були вироблені попередніми поколіннями правознавців, філософів, просвітителів й інших представників інтелектуальної еліти українського етносу.

Актуальність теми дослідження в тому, що сьогодні виникає необхідність переосмислити

досвід управління Запорізької Січі і скористатися ним в умовах будівництва незалежної, правової, демократичної української держави.

На думку істориків, таких як Д.Яворницький [1], М.Грушевський[2], Н.Полонська-Василенко [3], правова думка в Україні бере свої джерела з досвідів державного будівництва Запорізької Січі й українського козацтва. Вони вважають, що саме козацтво, захищаючи український народ від національного, релігійного гніту, було силою, навколо якої об'єдналися інші групи населення й створили українську козацьку державу - Запорізьку Січ.

Сьогоднішні дослідники, зокрема Н.Матвєє- ва, вивчаючи досвід державного будівництва Запорізької Січі, теж зв'язують його зі становленням демократії в сучасній Україні [4, с. 68]. На її думку "провідна ідея українського народу - принцип широкого демократизму - визначилась у козаччині, а ще виразніше, з погляду запровадження її в життя, - у Запорізькій Січі, "козацькій християнській республіці", де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини" [4, с. 69]. Дослідник В. Лісовський, наприклад, вважає, що сьогодні відроджене козацтво відіграє вирішальну роль у становленні держави, бо його метою є сприяння розбудові України як суверенної, самостійної та незалежної, демократичної і правової держави, з козацькою моделлю демократії, яка гармонійно поєднує вільності й свободи людини з дисципліною й порядком в державі [5, с. 63].

Метою статті є вивчення суперечливого досвіду державно-правового будівництва Січі, вплив на правосвідомість запорожців різних етнічних еміграційних потоків.

Загальновідомо, що український етнос формувався за рахунок автохтонного населення й двох потужних еміграційних потоків: з московського царства й з боку Польщі, Молдавії, країн Західної Європи. Населення цих регіонів розрізнялося не тільки ментально, але й природою правової ідеології й психології.

Правосвідомість емігрантського потоку, що йшов на Україну з Росії, формувалася під впливом двохсотлітнього монголо-татарського панування. Цей вплив сформував азіатську, монархічну правову модель і породив зовсім небачений досі державний тип правовідносин.

Він включав, по-перше, знищення земельної приватної власності в європейському розумінні (завойована земля належала ханові й надавалась в користування спеціальними ярликами). Це зводило народ у соціально- економічному плані до родоплемінного рівня. Пізніше монгольські принципи влади перейняла "татаро-фільська" Москва, замінивши вотчинне землеволодіння помісним [6, с. 161].

По-друге, виходячи зі сформованого типу поземельних відносин, виробився новий правовий вид відправлення влади, що характеризувався наступними рисами:

вільна дружина звернулася у двірню (назва холоп стала загальною для всіх службовців московському цареві, це стосувалося і вищих сановників);

маса народу називалася стосовно царя сиротами (цим виражалося, що цар їхній

захисник, опікун, від сильних людей);

цар (государ) - безумовний пан і спадкоємний власник земель. Він ділив всі свої володіння між жінкою й дітьми, як приватна особа;

все населення країни повинне було відбувати на користь держави особисту службу, натуральну повинність (цей обов' язок, випливаючи з початку рабства простирався на все життя і на все потомство. Дворянство, що служить, було розписано по містах, селяни по селах, стрільці до Москви, казенні фабрики мали своїх спадкоємних приписних людей. Взагалі, як тільки були потрібні люди для якої-небудь справи - вони приписувалися до відомства й "відправляли справу до знемоги сил або до смерті й спадково, і спочатку безоплатно" [7, с. 159-160]).

Тому Р. Пайпс визначає Росію як "вотчинну" державу, де політична влада мислиться й відправляється як продовження права власності [8, с. 10]. Із цим згодний і Н.Алексєєв уважаючи, що в "політичній свідомості російського народу ідея держави зливалася з особою государя, як у приватному житті домохазяїн юридично зливається зі своїм будинком" [9, с.14].

Таким чином, один з емігрантських потоків на Україну мав правову психологію, що формувалася на базі перерахованих вище пунктів державного устрою.

Формування правосвідомості українського населення йшло не тільки під впливом першого потоку, але більшою мірою під впливом другого емігрантського потоку, що йшов із Заходу. І протікало в зовсім іншому правовому полі, що ґрунтувалося на судебнику Великого князя Казимира, Литовського Статуту в