Виходячи із цих документів треба визнати що, по-перше, на українських землях зложилася європейська система поземельних відносин, де приватна власність була відчужувана тільки за законом, по-другі існували до відомого ступеня уніфіковані права й обов'язки населення стосовно закону, по-третє, в XVI ст. з'явилися зачатки поділу влади на законодавчу, судову і виконавчу, по-четверте, окремі міста й території через магдебурзьке право здійснювали владу на основах ранньої буржуазної демократії і парламентаризму [3, с. 407-410].

Однак, до кінця XVI - початку XVII ст., коли етнічні еміграційні потоки стабілізувалися, правосвідомість населення стала носити синкретичний євроазіатський характер, що знайшло відбиття в правовій творчості державного будівництва українського козацтва.

Таке різнементальне правове середовище привело до відомої суперечливості юридичних норм, інститутів, які супроводжували еволюцію всього українського суспільства. Ця суперечливість добре ілюструється на деформації 4-х відомих принципів права, які виділяє юридична література і які супроводжують створення державно-правової моделі:

принцип пріоритету права;

принцип правової захищеності людини;

принцип єдності права й закону;

принцип правового розмежування діяльності різних галузей державної влади.

В умовах орденського устрою Запорізької Січі ці основні постулати досить "своєрідно" проявляли себе в правовій моделі січового суспільства. Теза про пріоритетність права містить у собі розгляд всіх питань суспільного й державного життя з позиції закону, а оскільки писаних законів у Січі не існувало, то, як справедливо відзначає Яворницький, запорожці керувалися в судовому виробництві "старожитнім військовим звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом" [1, с. 188]. Право й мораль у січовиків не мали перегородок, вони доповнювали й розвивали один одного. На Січі цінувалися мужність і молодецтво, щедрість і безкорисливість, повага до старих воїнів і гостинність, простота і помірність, винахідництво і байдужість до смерті, військова доблесть і чесність. Засуджувалися: хвастощі, лінь, пияцтво в поході, жадібність, мінливість, злодійство, нечесність. Виходячи із цієї системи цінностей, генерувалися всі правові норми. Основна вага правового впливу січового суду падала на карні й майнові злочини. Однак, органічний зв'язок права й моралі приводив до тотальної фетишизації правових норм. За будь-яке дрібне злодійство, замах на чуже майно - випливав смертний вирок, незважаючи на авторитет і минулі заслуги обвинувачуваного. Поєднання юрисдикції з моральною системою цінностей приводили до того, що право в умовах Січі існувало, як самодостатнє і самоврядне явище.

Принцип пріоритету права виражався на Запоріжжя у формальній рівності всіх перед законом. Судова влада відправлялася: військовим суддею, кошовим отаманом, військовим осавулом, довбишем, курінними отаманами, паланочними полковниками і зборами всього Коша. Непідсудного простору в державній вертикалі Січі не існувало.

Принцип правової захищеності людини в суспільстві містить у собі наступні складові частини:

рівність сторін і взаємна відповідальність держави й громадянина;

особливий тип правового регулювання й форма правовідносин;*

стабільний правовий статус громадянина й

система юридичних гарантій його існування.

Цей принцип також як і попередній був істотно деформований морально-правовою практикою Запорізької Січі. По-перше, зовсім був відсутній комплексний характер правової захищеності людини, тобто юридичні відносини окремого січовика й усього коша в цілому не були рівноправними. Козак не міг оскаржити неправомірне рішення ради, тому що військова рада була вищим адміністративним, законодавчим і судовим органом. Однак, оскільки рада збиралася три рази в рік, то в перервах член січового братерства міг оскаржити несправедливе рішення в канцелярії генерального судді або кошового отамана. Проводилося дослідування справи через військового довбиша й результати його виносилися на наступну раду. У цілому колективна воля коша превалювала над особистістю й придушувала права січовика утилітаризмом загальних цілей і завдань життя. По-друге, була відсутня абсолютність або тотальність правової захищеності людини, тобто така атмосфера, коли всі взаємини індивіда з державою й посадовими особами будуються винятково на правовій основі, без поза правового насильства й ігнорування потреб людини. Це порозумівалося тим, що січовики постійно вели бойові дії й військо перебувало в стані воєнного становища, при якому влада кошового отамана носила диктаторський необмежений характер. Він одноосібно стратив і милував, нагороджував і позбавляв козаків належної долі військового видобутку. Така практика відправлення влади бувала іноді дуже тривала й ставала звичкою. По-третє, принцип правової захищеності людини носив на Січі неминущий характер, тобто він був обумовлений природним походженням права, прагненням людини зберегти свої життя, волю, здоров'я. Іншими словами січове право виникло як розумна сторона буття й міра волі людини. Це підтверджує ту обставину, що запорожці боялися писаних на папері законів, уважаючи, що "паперові" закони будуть працювати на обмеження їхніх вільностей [1, с. 188]. Тому правові норми були досить мобільні й трактувалися дуже гнучко з обліком всіх існуючих обставин і колективного емоційного настрою.

Наступна теза державної правової моделі - це принцип єдності права й закону. Даний постулат також був істотно трансформований в умовах Запорізької Січі. Оскільки правова модель ґрунтувалася на природному праві, тобто на "здоровому глузді" й "старожитньому звичаї", остільки в основу правових норм і приписань лягали подання суспільства про соціальну справедливість і гармонічний ідеал світоустрою. Ці подання й ідеали на Січі не були уніфіковані, тому що січове співтовариство формувалося з

різнорегіональних потоків. З одного боку, існувала азіатська, монархічна правова модель, де людина була інструментом у руках держави, з іншої, західна, у якій, індивідуум і держава були відносно