Нечітко визначена відповідальність на законодавчому рівні, недоліки законодавства, нечітко сформульовані правила дають можливість для привласнення матеріальних цінностей, що належать суспільству. До того ж, недостатній розвиток та оформленість громадянського суспільства: громадських організацій, політичних партій, груп, що представляють різні інтереси, означає відсутність важливої сили, яка здатна врівноважити державну владу. В цьому контексті також варто наголосити на низькому рівні політичної культури суспільства, невідповідність його оголошеному демократичному ладу. Незважаючи на конституційно закріплені пріоритети побудови демократичного суспільства, панівними залишаються елементи «патріархальної» і «підданської» політичної культури [4, с. 1].

Низький рівень заробітної плати теж є однією з причин корупції. Незважаючи на заходи боротьби з корупцією, ризик, пов'язаний з правопорушенням, виявляється значно меншим, ніж матеріальні переваги, які отримує посадова особа в результаті протиправних дій.

До корупційного чинника можна також віднести непрозорість системи державного управління, процесів вироблення політики та прийняття рішень на національному, регіональному і місцевому рівнях [5, с. 11]. Формування й закріплення в суспільній свідомості уявлення про політичну систему як своєрідну «чорну скриньку», продукт діяльності якої є результатом дії непізнаних, часто ірраціональних механізмів і процесів, є прямим наслідком її непрозорості та мінімізації участі громадян у справах держави. За таких умов політична корупція стає органічним елементом політичної системи. Більше того, корупційні діяння стають невід'ємною сполучною ланкою між етапами процесів вироблення політики та прийняття рішень.

В цілому можна виокремити наступні причини корупції: криміналізація владних відносин (залежність влади від приватного капіталу), низький рівень заробітної плати та соціальних гарантій державних службовців, відсутність громадського контролю за діяльністю органів державної влади, недосконалість законодавства, що регулює відносини влади та капіталу. Сукупність цих та інших причин призводить до значного розповсюдження корупції.

У демократіях виділяють три основні складники політичного процесу: конкурентне змагання за посади державних службовців, формування політики державними органами, а також її реалізація й керування політикою, адмініструванням і законодавчою сферою [3, с. 57]. Всі складники демократії можуть бути уразливими для корупції, а в державах перехідного періоду - тим більше, оскільки боротьба з корупцією в органах влади потребує трансформації громадського уявлення про обов'язки державних службовців, а не тільки процес їх вибору. В дослідженнях, присвячених корупції перехідної доби, наявна спільна думка: в системах, де економіка знаходиться в режимі переходу до вільного та відкритого ринку, існують більші можливості для корупції [3, с. 58]. Посткомуністичні держави успадкували роль головного розподільника, і здійснення приватизації державного сектору є складником політичного процесу, між тим як практика застосування антикорупційних заходів перебуває в стадії становлення.

В таких умовах система ухвалення рішень, яка полегшує корупцію, навмисно зберігається, аби посилити можливості використання державної влади для власних потреб. У зв'язку з цим можна констатувати високий рівень неконтрольованості влади, що діє на власний розсуд, низьку заробітну плату та пов' язану з цим низьку кваліфікацію державних службовців. Результатом є те, що Стівен Голмс назвав «слабкою державою» [6, с. 34], у якій характер бюрократії та набуття нею величезних повноважень стають вирішальними чинниками.

Увага до таких проблем в період становлення демократичного ладу обумовлена тим, що корупція має тенденцію до поширення. За виразом Джина Тироле, там, де поширена корупція, вона стає панівною стратегією на майбутнє: корупція розкручуватиметься та «не вгамується навіть після того, як зникнуть перші покоління, які вчинили корупційний злочин» [7, с. 69].

В країнах з перехідною економікою особистісний чинник відіграє дуже важливу роль в системі управління. Виявляється це в наданні посадовими особами пільг комерційним структурам з метою отримання особистої вигоди та у використанні службового положення для «перекачки» в комерційні структури бюджетних ресурсів з використанням третіх осіб та родичів. При цьому корупційні прояви на рівні органів державної влади «вимірюються» повноваженнями посадової особи згідно з інструкцією з розпорядження державними ресурсами [4, с. 2]. Подібні можливості з'являються при «виході» на потенційно прибуткові корупційні послуги з обслуговування приватизації, ліцензування й квотування експортних операцій, бюджетних трансфертів у регіони, кредитування в банківській сфері, видання державних субсидій і проведення державних закупівель. Можна погодитись з думкою вітчизняного вченого-економіста В. Симоненка, що саме в цьому полягає природа інтегрованого феномену для країн з перехідною економікою - використання державних фінансів та майна як одного з засобів первісного нагромадження капіталу державним апаратом та наближеними до нього комерційними структурами [4, с. 2].

За виразом Кауфмана, там, де корупція нестримна, закони стають навмисним знаряддям і звичними сприятливими можливостями для пошуку ренти [8, с. 114]. Зусилля задля «нормалізації» корупційних дій у країнах з перехідною економікою можуть перетворитися на «полон держави». Полон держави визначається як «формування основних правил гри (тобто законів, стандартів, постанов, нормативних актів) через незаконні та непрозорі приватні платежі державним службовцям» [8, с. 115]. В таких обставинах закони створюють можливості для корупції в майбутньому. В соціально- економічному контексті полон держави визначається як створення основних правил гри на шкоду загальному благу і на користь чиїхось власних клієнтів. У багатьох посткомуністичних країнах була здійснена легітимація сумнівних, неоднозначних правових стандартів шляхом ухвалення