Разом з тим, треба відзначити, що надмірна антикорупційна політика теж може мати певну загрозу. Поширеність виразів «всі політики корумповані» або «система фінансування кампаній робить корумпованою всю політичну систему», надмірна антикорупційна ідеологія та інші фактори ведуть до того, що значна частина громадян може ухилятися від участі в політичному житті і вважати уряд нелегітимним. Це є проблемою навіть у сталих демократіях, таких як Сполучені Штати Америки, де участь громадян у виборах дуже низька, а підозріле ставлення до уряду зростає [7, с. 75]. Слабка підтримка уряду означає недостатню підтримку введення конкурентних засад щодо заробітної плати урядовців. Це зашкоджує залученню на посади і утриманню на них гідних особистостей. За таких умов важко забезпечити схвалення чи здійснення важливих соціальних ініціатив.

Іншу особливість політичної корупції становить її сприйняття як невід'ємної частини політичного менеджменту і політичних технологій. Громадськість нерідко сприймає корупцію як елемент політичних процесів, політики - як «брудної справи» особливо у суспільствах перехідного періоду. В суспільстві не культивується непримириме ставлення до суті цього явища, до спокійного сприйняття, яке вже існує як частина менталітету, до цього явища як до чогось буденного та невід'ємного. Отже, політична корупція в певних обставинах може набувати рис легітимності. В розвинутих країнах визнаним є те, що протидія корупції - це не лише справа держави, це справа всього суспільства. Кожен суспільний інститут має здійснювати свою функцію в цій сфері, вживати всі можливі антикорупційні заходи.

Дослідження щодо політичної корупції єдині в наступному: її практично неможливо повністю викорінити як явище. Однак можливим є зменшення її обсягів, впливу на соціально-економічні, політичні та інші процеси в суспільстві. Масштаби корупції можуть бути значно зменшені і поставлені під надійний громадський та державний контроль. Необхідною в цій сфері є максимальна активізація діяльності правоохоронних органів.

В Україні корупція на сьогодні є реальною загрозою національної безпеки. В дослідженнях різних міжнародних організацій наша держава все частіше характеризується як одна з найбільш корумпованих країн світу. Між існуючим законодавством і політичною практикою є розбіжності, наявні різноманітні дії, які не відповідають принципам ринкової економіки та правовому суспільству. Причини і зміст цих процесів у цілому спільний для всіх держав перехідного періоду. Зберігається дублювання функцій органів виконавчої влади, невизначеність відповідальності або нечітка відповідальність та виконавча дисципліна під час реалізації вже прийнятих зобов'язань, законодавчих актів та рішень.

Разом з тим необхідно констатувати, що в Україні створена система антикорупційного законодавства. Однак всі нормативно-правові акти приймались в різний час, різними органами, безсистемно, неузгоджено. Крім того, вони характеризуються більшою спрямованістю не на причини корупції, а на боротьбу з її наслідками. Все це створює підстави для здійснення корупційних дій.

Рішення проблеми - в створенні та забезпеченні функціонування єдиної системи державного фінансово-економічного контролю як підсистеми державного управління. Конституційний, незалежний орган зовнішнього контролю повинен грати при цьому ключову роль.

У сучасних демократичних країнах встановлені інституційні та нормативно-правові бар'єри на шляху поширення політичної корупції. Палермська конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності (2000 р.) передбачає прийняття комплексу заходів з попередження корупції, а також визначає головні напрями та пріоритети державної антикорупційної політики щодо сприяння доброчинності публічних посадових осіб, виявлення корупції, покарання за неї та надання державним органам достатньої свободи дій з метою перешкоджання неправомірному впливу на їх дії у боротьбі з корупцією. Під попередженням корупції в конвенції пропонується розуміти діяльність суб'єктів антикорупційної політики, що спрямована на виявлення, вивчення, обмеження або усунення явищ, які або породжують корупційні правопорушення або сприяють їх розповсюдженню [1, с. 78]. Цілями антикорупційної політики проголошуються: зниження рівня корупції та забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства від загроз, пов'язаних з корупцією. Серед завдань, що пропонується реалізувати з метою досягнення поставлених цілей такі як створення правових механізмів, які б перешкоджали підкупу осіб, які мають публічний статус, громадян під час проведення референдумів і виборів в органи державної влади та місцевого самоврядування; формування антикорупційної громадської думки; сприяння реалізації прав громадян і організацій на доступ до інформації про факти корупції та корупціогенні фактори, а також на вільне висвітлення їх в ЗМІ; створення стимулів до заміщення державних посад та посад державної та муніципальної служб непідкупними особами [1, с. 105].

Вищевикладений аналіз дозволяє зробити наступні висновки.

По-перше, незважаючи на те, що політичну корупцію неможливо повністю викорінити як явище, цілком можливим є зменшити її обсяги, соціальні передумови, причини корупційних діянь, обмежити вплив корупції на соціально- економічні, політичні та інші процеси в суспільстві. Масштаби корупції і її руйнівний вплив можуть бути значно зменшені і поставлені під надійний громадський та державний контроль.

По-друге, політика держави в цій сфері повинна бути спрямована на недопущення перетворення економічної злочинності в криміналізацію всієї політичної системи. Разом з тим, обсяги корупції залежать від характеру законів, що приймаються: чим більше державні структури наділяються значними повноваженнями, розподільчими та дозвільними функціями, тим більше можливостей для зловживання з боку влади. В цьому аспекті досить важливим є недопущення монополізації владних повноважень будь-якої однієї владної