Історико-політичний аналіз виникнення націоналізму.

До того часу, коли суспільність з' єднуваних за походженням східно-європейських язичників, сусіди стали називати Руссю. Цивілізації деяких народів встигли пройти вже досить довгий шлях. На ґрунті міжплемінного розпаду почався занепад п' ятнадцятивікової держави, золотоносної цивілізації - майя (Мексика). На зміну їм прийшла нова Демосфена - ацтеки. Також значний та величний розквіт та необоротне економічне падіння цивілізації - чібча (Колумбія).

Політичний золото-кофейний зліт та міжусобне вимирання імперії інків (Болівія, Перу, Еквадор). Не кожен шейх Халіфату міг зрівнятися з володарями Південно-сахарських поміщиків імперії Гана, володарем річкових територій з незліченими покладами золота та солі (Малі, Судан, Чад), але зовнішні діяння сприяли розколу її двохсоттисячної армії й вона «потонула» у війнах.

Згасання на фоні заколотів та роздорів по внутрішнім територіям, спровокували імперські бажання династії Тан, війська яких дійшли до Ферганської долини і були зупинені арміями Арабського Халіфату. Так закінчився золотий вік серединної держави (Китай) у долині Жовтої ріки (Хуанхе).

У середині І тисячоліття ніхто більше не збирав із колишніх підданих Західної Римської імперії непосильних податків (яких деякі громадяни уникали, навіть записувались в раби). Та одночасно зникла й безпека - ніхто вже не був застрахований від того, що будь-який варвар чи купа вчорашніх рабів може увірватися в будинок християнина чи в майстерню ремісника, забравши урожай, все майно та зарізати господарів. Перевозити товари стало смертельно небезпечно, завмерла торгівля. Міста були спустошені. В самому Римі залишилось не більше 20 тисяч жителів, і вони зорювали землю посеред мармурових колон, колись пишних форумів. Забувалася грамотність; населення світу поступово дичавіло. Героїчні часи завоювань відходили в майбутнє, грабувати більше було нічого. Варвари обживалися на нових місцях, осідали й починали кормитися від землі. Потрібен був загальний мир і порядок.

Різномовному і різносуспільному населенню необхідне було нове єдинство. Племінні вожді поступово загнуздували вольницю дружинників, закріпляли свою владу й намагалися створити власні держави.

Одне за другим на західних територіях Римської імперії стали з'являтися так звані варварські королівства.

Об'єднати франків, італійців, баварців, саксонців, лангобардів могла єдина віра, всім диктуючи загальні моральні норми і правила поведінки. Таким духовним об'єднувачем стало християнство. Римська церква на чолі з панами зуміла встояти у всезагальному розгромі старої культури. В союзі з племінними вождями вона почала активно вибудовувати новий європейський порядок. Проповідь християнства серед варварів мала успіх, але чисельні язичницькі племена вперто зберігали вірність своїм попереднім, прагнучим крові богам. Для всезагального хрещення потрібен був не тільки духовний авторитет, але й військова сила. Хрещені вожді ставали справжніми союзниками церкви. Ідеальним суспільством церква вважала всеоб'ятну імперію з обов'язковою для всіх державною релігією - християнством.

Першим імператором нової Європи був оголошений король франків великий, зумівший до Х ст. об'єднати e своїй державі території десятки племен від Пірейських гір до рівнини Паннонії (Венгрія, Австрія) та насадити там (де переконаннями, де вогнем і мечем) християнство. Але незадовго після смерті Карла, його доволі крихка імперія була поділена між потомками монарха й розсипалася; її дрібні осколки дали початок деяким середньовічним державам.

Політична карта Західної Європи з цього часу вже стала віддалено походити на сучасну, що безсумнівно спрощує сучасне її об'єднання. Нові держави виявлялися значно життєздатнішими, ніж імперія, - в них жили племена, які мали схожий говір і краще розуміли одне одного; вони були менші за територією. Після розпаду імперії процес роздроблення держави продовжувався. Нащадки Карла Великого постійно ділили і не могли поділити землю, яка дісталася їм у спадщину і тому ходили друг на друга війнами. А поки Каролінги (потомки Карла Великого) займалися з' ясуванням відносин, герцоги, графи і єпископи почали почувати себе у своїх етнічних сфокусованих володіннях повністю незалежними хазяїнами, нічим не зобов'язаними королям, які постійно змінювались.

З Уралу перекочувала орда мадяр (угорці), природжених кінних воїнів. Майже все Х століття вони шматували Європу. Два покоління в Германії, Італії, Франції прожили у страху перед набігами угорців, поки Германський король не зміг зібрати досить сильне військо і нанести кочівникам першу серйозну поразку. Наприкінці

Х століття угорці нарешті обжили собі широку рівнину (Пантотію) і оселились там, і стали хліборобами і виноробами. Коли охрестилися, вони стали частиною Нової Європи.

Не було захисту і від арабських піратів, тероризувавши на той час Італію (одного разу вони навіть вторглися в Рим і пограбували головний центр західного християнства - Собор Святого Петра).

Бідою для всіх прибережних областей Європи стали «Морські кочівники» із Скандинавії, нормани (вікінги, варяги). Вони не тільки розорювали міста та селища по узбережжям морів - тури скандинавів піднімалися по рікам, дружини вікінгів штурмували міста, які знаходилися в десятках кілометрів від моря. Нормани заходили в Середземне море та захоплювали цілі області в Італії.

Скандинави, які не бажали повертатись на батьківщину осідали на завойованих територіях, приймали християнство, «вбудовувались» в Європейське суспільство і потім вже самі обороняли узбережжя від своїх колишніх співвітчизників, споряджавши нові експедиції. Так завоювавши північ Франції, нормани стали підданими французького короля (а сама область стала називатись Нормандією).

З падінням Риму в V сторіччі зруйнувалася тільки західна частина імперії. Східна її половина тоді змогла відбити набіги варварів і простояти