Візантія дійсно зберігала і продовжувала традиції Стародавнього Риму, але не раніше Республіканського і Язичницького, а пізнього імператорського і вже християнського. Якщо варваризована Західна Європа являла собою до кінця І століття «Велике селище», то Візантія була країною міст: Афіни, Коринф, Ефес і сам Новий Рим на Босфорі (Константинополь, Царград).

Значну частину своїх величезних доходів імперія витрачала на збройні сили. Візантія постійно утримувала багаточисельну та якісно підготовлену сухопутну армію (котра зуміла стримати навіть мусульманську навалу). Візантійський флот був найчисельнішим та боєздатнішим у всьому тогочасному світі.

Кілька століть ніякі вороги не були у змозі протистояти ефективній та секретній зброї - грецькому вогню, що спалював ворожі кораблі, ледве ті наближалися до кораблів візантійських.

Але не виключно військова сила була основою зовнішньої політики імперії. Візантійські дипломати стали неперевершеними майстрами тонких, підступних та наперед прорахованих інтриг. Ніхто не міг так вишукано роз' єднувати союзи колись ворогуючих держав та племен, так щедро та хутко підкупати можливих супротивників.

Єдиною людиною в державі, яка мала право приймати самостійне рішення, був імператор. У всій імперії не було нікого, хто міг би суперечити бажанню та волі можновладця. Відношення між підлеглими регулювалися обов'язковими для всіх законами, але рішення імператора були вищими за будь-який закон. Базилевс був господарем життя та смерті будь-якого жителя імперії - від представника народу до військовоначальника чи вельможі. Імператор водночас був головою правління, єдиним законодавцем вищих судів та головнокомандуючим. Разом з античним язичництвом відійшли часи офіційного прижиттєвого боготворіння імператора, хоча й кожний новий Базилевс отримував у Константинопольського патріарха благословення на владу і вважався після цього намісником Бога на землі.

До кінця одинадцятого століття Візантія почала знесилюватися через внутрішні конфлікти та безладдя. Імператор спробував використати військову допомогу імперії щодо грандіозних завоювань в Європі та Азії, але ж ці війни виявилися занадто знекровлюючими для країни - сил не вистачало. Населення було виснажене непомірними податками, зупинилася торгівля, спустошилася казна.

На фоні загального занепаду та невдоволення з'являються сепаратисько-шовіністичні настрої заможних провінційних землевладців, які й оголошують про незалежність своїх володінь.

Турки-сельджуки, які з' явилися зі Сходу розгромили Халліфат, захопили більшість азіатських провінцій Візантії; зупинити завойовників вдалося лише на підступах до Константинополя. Підірвавши свої сили, Імперія почала розпадатися.

Отже, необхідно підкреслити такі моменти для осмислення історичних особливостей державного управління першого тисячоліття, з одного боку, недозволяючих розвиватися націоналізму, як деструктивному стану внутрішньодержавної політики:

потужна та забезпечена армія;

наявність ефективної та секретної зброї;

ефективна зовнішня політика;

стійке внутрішнє управління;

централізація влади;

обов'язкове виконання законів на фоні нормативно - правового вдосконалення та головування.

З іншого боку, дестабілізуючий внутрішньодержавний баланс влади і не дозволяючий революціонувати обстановку соціально-політичної кризи в попереднє русло, а перетворюючи зажиточних лобістів в опозиціонерів, націоналістів та сепаратистів:

імперичні замисли;

внутрішньодержавні лобіювання антипатріотичної еліти (в особистих інтересах або ж інтересах групи);

використання ідентичності для деполітизації в суспільстві;

загальна подавленість;

посилення засобів фінансової залежності та оподаткування;

розорення малооптової торгівлі;

казнокрадство, хабарництво, свавілля, бандитизм;

проявлення провінційних ватажків, які при низькій соціальній культурі претендують на «містичне» лідерство;

порушення централізації влади, її вертикалі, її можливості виявляти та захищати державну позицію на окремих територіях;

поява антилюдських, антисоціальних, антинаціональних, антидержавних лозунгів поза правового поля;

міжкласова суспільність, об' єднання ідей територіальної незалежності.

Приведені в другій групі особливості державного управління потрібно враховувати особливості виникнення етносепаратизму та його проявів.

У Європі в дев'ятнадцятому сторіччі, прояви націоналізму, які класово були відрегульовані лібералами могли призвести до повного знищення держави. Лише деякі європейські держави не відчули кривавих проявів на соціальній та етнополітичній підставі.

В Англії після розгрому Чартистів у 1848 р. держава обвалилася на робочий рух; після державного перевороту 02.12.1851 р. Наполеон Третій відмінив республіканські політичні права; армія царської Росії придушила національно- визвольне повстання в Угорщині.

Економічна криза 1857 р. сприяла боротьбі робочого класу у всій Європі. Таким чином, міжнаціональне насилля та міжетнічний расизм змінюється на національно-визвольний рух в Італії, Німеччині, Польщі. При цьому сутність націоналізму не змінюється: він продовжує бути агресивним, руйнівним, зоологічним.

За цей період пройшли війни: Австро-італо- французька (1859), війни Прусії та Австрії з Данією (1864), Прусії з Австрією (1966) та Прусії з Францією (1870-1871), Громадянська війна в Америці (1864-1865).

Розвиток та укріплення міжнародних економічних зв'язків, національно-визвольний рух та війни сприяли «космополітичним інтересам» робочого класу.

З початку дев'ятнадцятого століття кордони держав на карті Європи відрізнялися від кордонів розселення народів.

Національні держави займали меншу частину Європейської території; більшість народів мешкали у тих державах, які визначили їх історичну долю.

Єдиним слов'янським народом, який мав незалежну державу, були росіяни. Решта слов'ян входили до складу Австрійської, Османської та Російської імперій. Німці та італійці супротив мали «занадто багато» власних держав, які були осколками від Великої Римської імперії Германського народу. Італійських держав на карті було вісім, дві з низ - Венеція та Ломбардія - знаходилися під владою Австрії.

У другій половині дев'ятнадцятого століття справу об'єднання від революціонерів забрали політики та нарешті досягли успіхів. Поєднались Італія, Германія, а головну роль в цьому відіграв «залізний канцлер Пруссії» Отто фон Бісмарк.

У 1871 р. прусський король Вільгельм був проголошений