Самою великою поліетнічною державою виявилась Османська імперія, яка об' єднувала під владою турок, греків, румунів, болгарів, сербів, албанців, македонців («спадщина Візантійської імперії») Під владою габсбургів у стародавній Європі Австрійської імперії багато століть пліч-о-пліч з австрійськими німцями мешкали венгри, чехи, словаки, словенці, хорвати та інші.

До дев'ятнадцятого століття Турецька Османська імперія вже не була спроможна становити загрозу для європейських держав.

У 1848 р. спалахнула революція. Чехи та угорці вимагали національної незалежності. У 1867 р. імперія була перейменована у Австро- Угорщину. У свою чергу, чехи та галіцийські поляки вимагали від Австрії незалежності, а хорвати добилися автономії від Угорщини.

Складніше становище було в Османській імперії. До її складу входили достатньо різні народи, які утримати під одним «дахом» було дуже важко.

Протягом 19 та з початком 20 ст. незалежності від Турції домоглися Греція, Румунія, Сербія, Чорногорія, Болгарія. У др. пол. 19 ст. національні інтереси, національна могутність (або ж навпаки, національне приниження) почали займати велике місце у свідомості мільйонів європейців.

Націоналізм поступово перетворювався в шовінізм, що викликав переконаність у вищості своєї нації, гру на національних почуттях, яка стала надійним дешевим засобом знаходити популярність (для політиків).

Отже, можна визначити, що появою на основі економічного росту мануфактурного виробництва індустріалізація призвела до руху мільйонів людей, основна маса яких осідало у місцях національно- братсько- народо- компактного мешкання спільноти.

Цей фактор супроводжувався не лише значним збільшенням торгівлі, а також демографічними «вибухами», що провокували національне самовизначення, з'являється масовий інтерес до політики.

З виникненням ідеї суверенітету нації, її відсутність або ж роздрібність появляється необхідність національної єдності та необхідність захищати свою національну єдність.

Переважною була думка, що кожна нація повинна мати особисту державність, а кожна держава повинна будуватись на національній основі.

Націоналізм став основним джерелом війн у Європі. Деякі політики пропонували основну ідею поєднання націй виключно рухом збройної боротьби, відстоювання національних інтересів за допомогою військової сили, що може бути віднесено до військової загрози, небезпеки спільності. Націоналізм може виступати як частина політики, ідеології, психології, соціальної практики, підпорядкування однієї нації іншим, розпалювання національної нетерпимості.

Розглянемо поняття нація (від лат. плем'я, народ) - тип етносу соціально-економічна та духовна спільність людей з визначеною психологією та самосвідомістю.

Саме поняття «нація» відносно нове. Протягом багатьох сторіч людина усвідомлювала себе мешканцем визначеної місцевості, яка піддана государеві, але не представникам нації стала визначати самосвідомість суспільства.

Нація у свідомості людей починає виявлятися як «надособистість», що наділена власною думкою, розумом та волею. Р. Шпрингер визначає націю як культурну спільність, союз людей, що мислять однаково.

З руйнуванням колоніальної системи сформувалися нації в Африці, Азії, Латинській Америці. Разом зі зростом мовних проблем, виникає самосвідомість та націоналізм.

Національна самосвідомість - сукупність поглядів, оцінок, думок та відношень, які відображають зміст, рівень та особливості подання членів національно-етнічної суспільності. Національний рух останніх років висуває на перший план проблему національної самосвідомості. В часи, коли націоналізм веде до національного розколу, національна самосвідомість шукає шляхи зближення та співробітництва. Частіше націоналізм виступає як вираження егоїстичних та корисливих інтересів окремих соціальних груп. Він прирікає націю на деградацію та застій.

Націоналізм - це крайня агресивна форма прояву національної самосвідомості, якщо почуття захисту національних інтересів переходить у почуття переваг своєї нації, національної нетерпимості.

Націоналістичні доктрини мають наступні компоненти:

територіальні притягання;

схему економічного розвитку свого народу, яка аргументує необхідність економічного домінування, заняття більш престижних ніж представниками свого народу;

фетишизацію національної мови, національної культури;

абсолютизацію національної конфесії, ідеї богообраності свого народу, його мессіанської ролі в історії.

Таким чином, підводячи підсумок, треба визначити, що національні питання мають досить глибокі коріння. У залежності від національної ідеї політичних діячів держави націоналізм може служити як джерело національної єдності, сприяти укріпленню держави, або ж навпаки руйнувати державу та її економіку, викликати міжнародні війни, що продовжуються протягом десятиріч.

ЛІТЕРАТУРА

Політологічний енциклопедичний словник за редакцією Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна. - Київ: Вид-во «Генеза», 1997. - С. 217.

Абдулатинов Р.Г. Нация и национализм: добро и зло в национальном вопросе. - М.: Славянский диалог, 1999.

Абдулатинов Р.Г. Управление этнополитическими процессами: вопросы теории и практики. - М.: Славянский диалог, 2001.

Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера земли. - М.: 1993. - С. 462.

Комарофф Дж. Национальность, этничность, современность: политика самосознания в конце 20 века. «Этничность и власть в полиэтничных государствах». - М.: Наука, 1994. - С. 35-70.

Мацнев А.А. Этнополитические конфликты и проблемы геополитики // вопросы национальных отношений. - М.: РАГС, 1997.

Нистен-Хаарала С., Фурман Д. Право на отделение, права человека, территориальная целостность государства. - М.: Рудомино, 2001. - С. 204-222.