Політологи наголошують на тому, що поєднати між собою здобутки і федералізму, і унітаризму, можна у межах нового науково- теоретичного та практичного підходу - регіоналізму. «Регіоналізм, - вважає російський дослідник федералізму М. Столяров, - чине радикальний вплив на процеси децентралізації. Проблеми регіонів унітарних держав настільки близькі до проблем суб'єктів федерації, що для їх вирішення в межах міжнародних організацій використовується, як правило, однотипна нормативно-правова база» [6, с. 56].

Отже, регіон є тією ланкою управління державою, який визнається і федералізмом, і унітарними державами. Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи, Асамблея регіонів Європи - саме ці європейські структури, здійснюючи програми міжнародного і міжрегіонального співробітництва, відстоюють права не тільки регіонів, а й федеральних суб'єктів. Але в саме такому не простому переплетінні понять федералізму і регіоналізму полягає та золота середина, орієнтуючись на яку можна дійти істини, уникнути екстремізму та максималізму при вирішенні питань, що регулюють всі рівні владних відносин як у федеративних, так і в унітарних державах [1].

Саме за такого підходу, як здається, можна досягти гармонії при розподілі владних повноважень і балансу інтересів сторін. У такому випадку набагато цікавішим із точки зору політології виявляються ті механізми, які забезпечують рівновагу владних сторін, регулюють взаємодію між ними та запобігають перекосу влади з боку будь-якого із суб'єктів регіональної політики.

Сам по собі розподіл управлінських прерогатив між представницькими й адміністративними органами різного рівня не дає помітного позитивного ефекту. Як показує досвід, без спеціалізації функцій окремих поверхів управлінської піраміди перенесення центру ваги політичних рішень у нижчі адміністративні структури може призвести лише до послаблення управлінської вертикалі та стимулювати відцентрові тенденції. Тому справу не можна зводити до простої передачі регіональній владі відповідальності за політику, яка проводиться. Необхідно враховувати специфіку тих завдань, які виконуються на чотирьох ступенях складно структурованого суспільного організму:

У первісному територіальному осередкові

(мікрорайон, невеликий населений пункт).

На муніципальному рівні.

У регіоні (суб'єкті федерації).

У державі в цілому.

Для територіального осередку найбільше значення мають питання життєзабезпечення, функціонування місцевої інфраструктури, дотримання населенням правил співжиття, вдосконалення мікросередовища проживання. На цьому рівні найкраще діють базові інститути самоврядування.

Муніципальні інститути покликані створювати умови для нормального існування первинних територіальних осередків, вирішувати ті завдання, котрі вимагають координації їхніх зусиль і відповідного фінансування. На цьому рівні, як засвідчує практика, базова демократія в чистому вигляді є неефективною. Оптимальним є її поєднання з низовими представницькими інститутами [3, с. 234-235].

У віданні суб'єктів федерації повинні бути політичні й економічні проблеми, які не належать до прерогатив центральних інстанцій. У залежності від конкретної ситуації сфера їхніх повноважень може бути ширшою чи вужчою. Проте в будь-якому випадку вона має охоплювати питання, що є життєво важливими для нормального існування регіону та добробуту його мешканців. Суб'єкти федерації покликані турбуватися про фінансову стабільність регіону, про успішне функціонування промислових та інших підприємств, котрі знаходяться у їх віданні, про загальнорегіональну інфраструктуру, про екологічну ситуацію, про забезпечення правопорядку, про освіту й культуру. Виконання таких функцій передбачає не лише широкі повноваження при формуванні регіонального бюджету (за рахунок регіональних податків і централізованих субвенцій), але й законодавчі права у межах регіональної компетенції [2].

Система управління на цьому рівні повинна бути представницькою - при обов' язковому розподілі повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Відмінність цієї системи від загальнодержавної - у набагато меншій дистанції між електоральною базою та управлінською верствою, у більшій прозорості прийнятих рішень і кращих можливостях контролю за їх реалізацією.

За центральними органами влади, відповідно, залишаються питання загальнодержавного значення: безпека, зовнішня політика, створення і підтримка національної інфраструктури, визначення принципів правопорядку й економічної політики, управління підлеглими центрові промисловими підприємствами оборонно-стратегічного призначення тощо.

Очевидно, що таке структурування посилює реактивність системи на імпульси, що до неї надходять, і цим самим сприяє концентрації уваги виконавчих органів на сферах своєї компетенції, підвищує якість прийнятих рішень. Але переваги розподілу функцій між різними ешелонами влади стосуються не лише практики управління. Не менше значення має його соціо- психологічний і політичний ефект. Вона дає змогу подолати (або принаймні суттєво зменшити) комплекс громадянської меншовартости, який нерідко виникає у національних (етнічних) меншин, послабити їхнє відчуження від держави, громадянами якої вони є, а значить - і від інститутів влади, котрі діють від її імені. Без цього перехід до федералізму може звестися лише до розростання державної машини й ускладнення погоджувальних процедур, що понизить ефективність і мобільність управлінської системи.

За умов гармонійного поєднання всіх чотирьох ланок політичного управління державою можна сподіватися на гармонійну владу в державі, яка побудована на принципі розподілу влад як по горизонталі, так і по вертикалі.

Однак, принцип розподілу влад, навіть у поєднанні з системою стримувань та противаг не здатен відповісти на всі питання робочого характеру щодо деталей впровадження його на практиці. Принцип розподілу влад є «рамковим» принципом, основою основ для побудови