Крім того, державна теорія місцевого самоврядування отримала свого розвитку в роботах таких відомих російських юристів, як І. Євтіхієв, Б. Чичерін та ін.

Так, ще в 1866 році Б. Чичерін у своїй роботі «Про народний уряд» стверджував, що місцеве самоврядування повинно узгоджуватись із центральним, оскільки держава потребує єдності дій, перш за все, у ході внутрішніх справ. Окремі місцевості, з одного боку, мають свої власні потреби, які краще за все задовольняти місцевим самоврядуванням. З іншого боку - місцеві інтереси знаходяться у тісному зв'язку зі загальними, тому самоврядування не може бути виключним початком місцевих установ.

Визнаючи громаду історичною попередницею держави, він відстоював думку про пріоритет державної влади над місцевою. Більш того, Б. Чичерін виступав за потрійний контроль над місцевими союзами - законодавчий, судовий та адміністративний. На думку вченого, співвідношення державної влади та місцевого самоврядування, компетенція державних та самоврядних структур повинна розмежовуватися законом і є результатом своєрідного балансу між державою і суспільством [21, c. 755].

Б. Чичерін бачив у місцевому самоврядуванні присутність двох начал - урядового та громадського (тобто самоврядування). Цю двоякість він пояснив необхідністю виокремлювати «чисто державну сферу» із галузі діяльності приватних союзів. На його думку, урядове, або політичне, начало знаходить втілення у бюрократичному апараті, а громадське - у місцевому представництві, що є несумісним із політичною боротьбою та має чисто адміністративне значення [22, c. 357].

Справжнім ґрунтом для самоврядування Б. Чичерін вважав федеративну республіку, через те, що саме при такому державному устрої місцеве самоврядування найкращим чином «узгоджується із верховним началом державного життя» [14, c. 359-360].

Слідом за Б. Чичеріним велику увагу системі контролю державної влади над місцевою приділяв у своїй роботі «Основи та межі самоврядування. Досвід критичного розгляду основних питань місцевого самоврядування у законодавстві найважливіших європейських держав» М. Свєшніков. Крім того, обидва автора торкаються проблеми виборності місцевих органів влади - на їх думку, посади в місцевому самоврядуванні повинні носити безвозмездный характер [3, c. 12].

До кінця ХІХ в Росії, як і в багатьох європейських державах, практично відбувається поєднання місцевого управління та місцевого самоврядування, що дозволяє говорити про існування тут дуалістичної муніципальної концепції [3, c. 13].

Особливістю Росії було те, що земські установи створювалися як господарські, вони були позбавлені будь-яких політичних функцій. Хоча сучасники розглядали їх як основу майбутнього політичного устрою країни, бачили в них повернення до традицій соборності і вважали їх першим кроком до конституції, тому що члени земств, по суті, були уповноваженими від населення. Урядовий тиск впливав на поширення опозиційних настроїв у земствах, поступово формується один із провідних напрямків суспільної думки - земський лібералізм (земський ліберальний рух) [7, c. 104].

На думку М.П. Драгоманова, земства доцільно було би використати для захисту національних прав українців на основі «державно-земської автономії» [5].

Протиріччя між земствами і державною владою були викликані також тим, що практично вся діяльність земств контролювалася урядовими чиновниками. Постанови щодо великих проектів вимагали затвердження губернатора або міністра внутрішніх справ. Постанови могли бути опротестовані губернатором або Сенатом. Крім того, місцева поліцейська влада підпорядковувалась урядовим установам. По суті, виконавчу владу земства мали тільки на папері й фактично могли тільки стягувати податки та карати злісних неплатників [9, c. 140].

На місцеве самоврядування впливали не лише ідей, що стали загальнолюдським здобутком, але і погляди, що мали обмежений характер, хоч вони і мали популярність у свій час. Це, наприклад, ідеї муніципального соціалізму, що зародилися у Англії в середині ХІХ століття. Муніципальний соціалізм являв собою сукупність програмних положень та установок, спрямованих на забезпечення можливо більш повної демократизації місцевого життя. Перша вимога, яка містилась у муніципальних програмах політичних партій, - надання міській та сільській громадам прав більш широкої автономії. Друга вимога полягала у збільшенні представництва населення в органах місцевого самоврядування.

У російській політичній думці муніципальний соціалізм характеризувався як побудова всього громадського життя за одним широким принципом: можливо більш повна демократизація місцевого життя, слугування інтересам широких мас. Прибічники ідей муніципального соціалізму сподівалися шляхом послідовних реформ, зміни державного та громадського життя без різких стрибків та потрясінь перебудувати сучасне для них життя на нових засадах. Створення на місцях стовпів демократії, здатних протистояти центральним органам влади, розширення прав місцевого самоврядування у політичній сфері трактувалися прибічниками муніципального соціалізму ледве не як корінна зміна влади в суспільстві.

Ідеологія муніципального соціалізму отримала підтримку у частини російських соціал-демократів. Так, Г. Плеханов був переконаний у тому, що самоврядування безперечно краще, ніж бюрократичний режим у новому політичному устрої [19, c. 177].

Під час революції 1905-1907 років та реакції, що відбулися після неї, між Г. Плехановим та більшовицьким крилом РСДРП, яке очолював В. Ленін, виникли розбіжності з питань організації місцевого самоврядування. В. Ленін критично сприймав доктрину муніципального соціалізму, вважав її політично ілюзорною та теоретично помилковою. На його думку, місцеві органи завжди несамостійні та залежні від реакційного центру, який в умовах капіталістичної держави безумовно знищить будь-яке місцеве самоврядування.

Таким чином, вивчення закономірностей розвитку теорій місцевого самоврядування, їх практичне застосування допомагає зрозуміти низку проблем місцевого самоврядування, які потребують вирішення в сучасній Україні. Для теорії