Більше того, важко переоцінити досвід Китаю із створення особливих економічних районів. Ще в 1984 році уряд КНР зробив важливий крок для відкриття країни зовнішньому світові: 14 міст КНР здобули статус відкритих приморських міст; було створено 13 безмитних зон, 32 зони техніко-економічного освоєння, 52 зони опанування нових і високих технологій державного значення [12]. З цього приводу можна зробити наступні висновки. По-перше, склалася чітка структура багатоступеневої і всебічної відкритості Китаю зовнішньому світові. По-друге, створення безмитних зон сприяло розширенню й поглибленню зовнішніх зв'язків і, насамперед, залученню інвестицій. Хіба це не можна вважати прикладом вдалої економічної діяльності?

Сьогодні, безумовно, необхідно враховувати той факт, що, якщо у 1999 році ВВП Китаю, за даними Світового банку, становив 980 млрд. дол. (7-е місце у світі після США, Японії, Німеччини, Франції, Англії та Італії) [13], то у 2003 році він становив майже 6,5 трлн. дол. [14]. Не треба також відкидати й те, що 11 грудня 2001 року Китай вступив до Світової організації торгівлі і основою його торговельно-економічного сучасного співробітництва є коопераційні зв'язки на мікрорівні, тобто переважно між підприємствами і компаніями. До речі, директор російського центру стратегічних досліджень Андрій Піонтковський вважає, що для Росії буде більш розумним співпрацювати з Китаєм в економічній сфері саме у рамках Світової організації торгівлі, враховуючи минулі намагання КНР проникнути на російський ринок [15].

Виходячи з назви зазначеної теми, є потреба дати відповідь, принаймні, на три принципові питання: виклики сучасності, місце та інтереси України в далекосхідному регіоні, нинішні українсько-китайські відносини та їх перспективи.

Перше. Щодо викликів сучасності, на першу сходинку необхідно поставити явища, які безпосередньо торкалися національної та міжнародної безпеки. Це події 11 вересня 2001 року в США, атака терористів 6 жовтня 2002 року на французький супертанкер "Лімбург", вибух на острові Балі (Індонезія), теракт 23-26 жовтня 2002 року в Москві (театральний центр на Дубровці).

Які попередні висновки цих жахливих викликів можна зробити?

По-перше, світ втратив "гаранта", роль якого, безумовно, відігравали США у сферах міжнародної безпеки, фінансів, технічного прогресу тощо.

По-друге, всі події продемонстрували вразливість сучасної цивілізації.

По-третє, поява на міжнародній сцені принципово нових політичних гравців - недержавних терористичних організацій.

По-четверте, усвідомлення того, що всі інституції - як національні (збройні сили, поліція, спецпідрозділи), так і міжнародні (ООН, ОБСЄ, НАТО.), що були створені для гарантування безпеки, практично виявили повну нездатність виконати покладену на них місію.

Візьміть, наприклад, інший виклик сьогодення - нерозповсюдження ядерної зброї. З часу підписання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 рік) п'ять країн стали її утримувачами - Ізраїль, Індія, Пакистан, ПАР, Північна Корея. На початку нового тисячоліття загострилася також проблема ядерної програми Ірану.

Цілком зрозуміло, що сучасні загрози потребують новітніх інструментів та методів, до яких, у першу чергу, необхідно віднести розробку міжнародно-правової бази, що дозволяє діяти швидко та ефективно; по-друге - це реорганізація міжнародних інститутів, перш за все ООН, для адаптації до нових політичних реалій, які ніхто не міг передбачити з періоду їх створення.

Друге питання стосовно зацікавленості дій України в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, який об'єднує від 32 до 43 держав [16], серед яких - США, Китай, Росія, Японія, Корея ...

По-перше, Україна має в цьому регіоні конкретні економічні інтереси.

По-друге, від врахування ставлення до внутрішньої та зовнішньополітичної діяльності Китая, Японії, США, Росії, нових індустріальних країнах Східної Азії залежатиме майбутня ефективність співробітництва України з вищезгаданими державами.

По-третє, це можливість, відповідний шанс України стати своєрідним "мостом" між Європою та Азією [17].

Останній аспект - третій стосується відносин України та Китаю у сьогоденні та подальших перспектив.

Почну з перешкод або певних розходжень в українсько-китайських відносинах.

Як відомо, КНР послідовно засуджує будь- які військово-політичні блоки. Україна має намір залучитись до ЕС і НАТО в рамках євроатлантичної інтеграції, і це не позначається на ступені довіри, досягнутої між Києвом і Пекіном.

Наступне - наявність могутнього та впливового "російського фактору", суттєвість якого полягає, з одного боку, у несприйнятті Російською Федерацією появи незалежної, суверенної України (територіально-найбільшої країни Європи) особливо після президентських виборів 2004 року; з другого боку, знаючи "ахілесову п'яту" Китаю - енергетичні ресурси, недопущення китайсько-української торговельно- економічної консолідації.

Пекінські переговори Володимира Путіна (березень 2006р.) фактично більш рельєфно ще раз підтвердили, що Росія має право на розробку альтернативного Європі енергетичного вектора та, вважаючись євразійською державою, відповідним чином впливати як на Захід, так і на Схід [18].

Не треба забувати й про те, що для Китаю Росія є головним і поки що єдиним джерелом постачання сучасних озброєнь та оборонних технологій (дуже відомо, другий важливий військовий партнер КНР - Ізраїль, перебуває під впливом США і тому, на думку китайців, не зовсім надійний).

Треба враховувати еволюцію політики Росії на китайському напрямку, на шляху якої, якщо навіть відкинути її регіональні амбіції, більше позитивних моментів. Це, перш за все, врегулювання російсько-китайського кордону (біля 4-х тисяч кілометрів), який був предметом дипломатичних сперечань, починаючи