Другий важливий для нас висновок можна взяти від Платона. У своїй праці «Держава» Платон стверджує, що добро об'єктивно реально і, що хто б не думав про нього, його слід втілити в життя не лише тому, що воно само по собі благо. Те, чого прагнуть люди, залежить від того, наскільки вони здатні бачити добро. Опираючись на цю глибоку думку античного філософа, завважимо наступне: толерантність є добро, але вона реалізується як благо у суспільстві не сама по собі, не як деяка природна закономірність, а потребує від індивіда його пізнавальних зусиль, суб'єктивних прагнень оволодіти нею, включити у свій внутрішній світ.

Продовжуючи платонівсько-арістотелівську лінію, філософи стоїцизму зробили в аспекті досліджуваної нами теми наступні важливі кроки. Вони уперше вказали на притаманний кожному індивідові принцип внутрішньої свободи, сутність якої у людській волі, яка бореться і страждає, у зусиллях влади над собою, влади, що є незалежною від будь-якої іншої влади.

Стоїки доводили, що від людської волі залежать наші дії, погляди, бажання. Речі від нас залежні, вільні від природи і ніхто не може їх зупинити. Ніщо не може їм перешкодити, тим самим стоїки розширили поняття людської особистості, надавши цей статус кожній (за народженням) людині, а не лише вільним громадянам. За твердженням стоїків, кожен має права. Узагальненням їх є природне право людини жити згідно із своєю природою, яка схиляє один до одного до співжиття, заснованого на розумі, на волі, на справедливості. Отже, в ідеях стоїків ми знаходимо ще одну цінну для нас думку - ідею права, притаманного людині як такій, незалежно від її відносин із державою чи релігією. На відміну від попередніх філософів та істориків, наприклад, Геродота, який завдячуючи своїм індивідуальним якостям «ставився з цікавістю, толерантно і до того ж шанобливо» [5, с. 50] до всього розмаїття незвичного в житті інших народів та людей, стоїки своїм вченням про загальну значимість, універсальну цінність та безумовну силу природного закону, а отже, і природної справедливості, природних прав людини, заклали цеглини сучасного розуміння права кожної людини бути самобутньою, несхожою і відповідно - передбачувати толерантне ставлення до себе. Вони застерігали водночас при цьому не забувати про роль «природної міри» [6, с. 195].

Цілком закономірно, що саме стоїк - римський філософ Луций Сенека уперше підніс толерантність на рівень найшляхетніших моральних чеснот, властивих людській душі, перелік яких охоплює: «і справедливість, і відвагу, і терпеливість, і розумність, і скромність, і витриманість, і терпимість (в латинському оригіналі - tolerantia), і людськість як її найвище благо» [6, c. 239]. Для нас важливими є два момента у цих міркуваннях. Перший: філософ вказує на ансамбль пов'язаних між собою якостей, кожна з яких своїм змістом ніби охоплює частково інші, входить до складу їх і тим самим логічно передбачає їхню наявність. Другий момент торкається ідеї щодо розвитку толерантності та її функціонування: необхідні одночасні зусилля та увага до всіх чеснот, органічно пов'язаних із нею.

У Сенеки ми знаходимо також глибоку думку як досягти людині бажаного стану - лише «волею до праведності і благочестя» [6, c. 239], адже «доброчинність нічого не робить через необхідність» [6, c. 159]. Отже, по-справжньому толерантною людина може стати не через зовнішній примус або вимушено, в силу обставин, що склалися, а опираючись на власну волю. Водночас Сенека не заперечує значення і ролі виховного впливу ззовні на людину на її шляху до досконалих стосунків з іншими: співдружність між людьми виникає не сама по собі, а її навчає філософія як непереборне прагнення до мудрості» [6, c. 191].

Обставиною, яка сприяла більшій увазі давніх греків до взаємодії з Іншим, з Інаковістю, була властива їм природна цікавість, схильність мандрувати і вивчати традиції, звички, культуру сусідніх народів та країн. За свідченням Плутарха, багато мандрував за кордоном знаменитий законодавець Спарти Лікург, запозичуючи там усе найкраще [7, c. 95]. Цей обдарований правитель підтримував звичай толерантно, не ображаючи нікого висловлювати на народних зборах спартанців дорікання на адресу деяких своїх співгромадян, справедливо вважаючи, що це «слугувало виправленню інших і напучувало їх» [7, c. 117]. Уже з Лікурга можна фіксувати начатки утилітаристського обґрунтування толерантності як терпимого ставлення до Інаковості: все, що не було корисним, все, що не вело до моральної досконалості, що спричиняло дисгармонію, не віталося у контактах з іноземцями [7, c. 119].

В античну добу утворюються перші величезні космополітичні імперії - Олександра Македонського і Римського. В них відбувалося поступове змішування різних культур, мов, релігій. Плутарх свідчить про те, що Олександр Македонський давав приклад вшанування перських звичаїв і навіть могили царя Кіра [7, c. 428].

Починаючи з першого століття, в Римській державі відбувається романізація провінцій, містам надається латинське право. Галли та інші колишні варвари поступово інкорпоруються до