Зародження християнської думки надало багато повчальних ідей щодо відносин між людьми, в тому числі і таких, на яких базується толерантність. Дехто з сучасних вчених взагалі вбачає у християнстві основу терпимості. Це така світоглядна настанова, на думку В. Бушанського, що проявляється у будь-якому політичному режимі. Але не проявляється в жодному і коли вона не проявляється, то з'являється тоталітаризм. Виникають усі ті політичні жахіття, які наганяють відразу до політики. Терпимим може бути і монархічний і республіканській устрій. Інша річ, що за демократії християнська увага до дрібних світу сього проявляється найавтентичніше. Якщо і злидар, і митар мають право увійти в Царство Боже, то кумедно не пускати їх до стерна царства земного [9, c. 236].

Подібна філософськи узагальнена оцінка, гадаємо, все ж-таки потребує і певної деталізації, і уточнення, зважаючи на категоричність судження автора про християнство як основу терпимості. Насамперед, слід виходити з того, за словами Ф. Ніцше, тотального повстання проти попередніх моральних норм, яке було здійснено християнством і становить саму суть Нового Заповіту. Це не просто заклик до терпіння і терпимості, не просто хвала цим якостям, це похідні від наданого Богом морального закону - закону любові. В Нагірній проповіді Христа блаженними названі лагідні, милостиві, миротворці [10]. «Норми Нагірної проповіді, - як справедливо зазначає П. Сорокін, - зазвичай інтерпретуються як заклик до бездіяльності і пасивності, насправді ж вони передбачають метод активної толерантності - через любов до своїх ворогів, підставляння іншої щоки і неспротив ненависті й ворожнечі [11, с. 195].

Християнство пов' язало прийняття віри із свободним вибором самої людини і показало безглуздість духовного примусу, а також закріпило право на індивідуальний спосіб та несхожість в акті співпричастя вірі: Ісус дозволив людині, яка не приєдналася до його учнів і котру вони фактично відлучили від себе, творити дива, сказавши: «Адже той, хто не проти вас, той за вас» [12].

Християнство вустами Бога розчиняє моральну основу, що виправдовує нетерпимість, - уявлення людини про її власну безгрішність, правильність, на підставі якої вона начебто набуває права бути суворим суддею до інших. Пригадаємо у зв'язку з цим нарікання Христа стовно тих, хто бачить в оці брата свого заскалку і не чує колоди у власному [13], або його звернення до натовпу: хто з вас без гріха, нехай першим кине камінь на жінку, що вчинила перелюб [14].

Людинолюбство та гуманізм у християнстві постають як повне заперечення гордовитості людини, її пихатості, лицемірства, на тлі яких з'являються зверхність, а далі - нетерпимість та ненависть до інших. Що ж до совісті, яка заблукала, то увага привертається не до неї, а до людської особистості, оскільки саме вона, незважаючи на заполоненість гріхом заблудження все одно залишається вільною і відповідальною, є носієм невідчужуваних прав і містить нереалізовані можливості для виправлення і свого вдосконалення. На це, зокрема, вказує відома притча про блудного сина.

У Новому Заповіті міститься фундаментальна ідея про істину. Пригадаємо вкрай драматичний епізод бесіди Пілата з Христом. Пілат, немов уособлюючи в собі людський шар всесвітнього буття, запитує у Христа, який втілює духовний Абсолют цього буття: «Що є істина?» [15]. Ісус Христос не надав прямої відповіді, вказавши лише те, що істина від Бога. Отже, для віруючої людини Істину постачає її віра в її Бога. А що ж є джерелом Істини для невіруючої людини, для іновірця? Не важко помітити, що Істина виявляється реляційною, тобто залежною для кожної людини від її свідомого вибору духовних координат власної екзистенції.

У посланнях апостола Павла до римлян, до галатів, до коринтян (у першому) сформульовані деякі важливі базові засади християнського погляду на соціальні відмінності і пов'язану з ними ієрархію у ставленні до різних людей. Ідея рівності усіх перед Богом: «Нема юдея, нема грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої - всі ви один у Христі Ісусі» [16] - не констатує потребу у соціальній рівності або однаковості різних людей, але стверджує рівність людської гідності їх. Повага ж до неї лежить, завважимо, на самому початку толерантності.

І в античних авторів, і у християнських текстах чітко сформульована мета терпимості - толерантності. Вона уявлялась не цінністю - в - собі, а відігравала, хоча й дуже значиму, але все ж таки інструментальну роль. В платонізмі «терпеливість - витривалість у смутку в ім'я прекрасного, витривалість в трудах задля прекрасного» [17, c. 617]. Стоїцизм пов'язував терпіння з необхідністю залишатися людиною у протиборстві з долею, з її випробуваннями. Християнство закликає терпіти заради спасіння душі як найважливішого прикінцевого призначення земної людини. Один із отців патристики Тертуліан у зв'язку з цим зазначав, що прикладом терпіння, терпимості є сам Бог, який завдяки цьому «однаково приборкує і праведних і неправедних» [18, с. 321]. Таким чином, у стародавніх мислителів ми бачимо характерну для