Мир між народами був ідеалом Альфреда Нобеля. Як не парадоксально, але Нобель - виробник засобів ведення війни, закликав розпустити регулярні армії [7]. Винахідник динаміту, він був переконаний у тому, що ця потужна вибухівка має використовуватися лише у мирних цілях, у гірничо-рудній та будівельній справах. В останні роки життя він активно прилучився до заходів щодо захисту миру, був членом Австрійської ради миру і фінансував цю громадсько-політичну організацію, але все більше переконувався, що рухові за мир бракує реалістичної програми. Полемізуючи з пацифістами, А. Нобель стверджував, що необхідно мати реальний план боротьби за мир, оскільки для досягнення цієї мети недостатньо одного лише бажання, що справі миру не можуть допомогти ні великі партії, ні довгі промови. Потрібна чітка програма дій, прийнята спільно урядами всіх країн світу [8]. Він також висунув на той час «утопічну» ідею: єдиним реальним рішенням проти війни була б угода, якою всі уряди зобов'язуються захищати колективно будь-яку країну, котра зазнає нападу. Такий договір поступово привів би до часткового роззброєння. Пізніше цю нобелівську ідею було використано на практиці як один із фундаментальних принципів Ліги Націй, а потім Організації Об'єднаних Націй, її Ради Безпеки [9].

Заповідаючи свої капітали на премії, що здобудуть ім'я Нобеля, він, один із найбагатших капіталістів ХІХ століття, зробив неможливе - ушляхетнив капітал, подав приклад політичної мудрості й людського благородства. Серед премій за видатні здобутки в 5 галузях наукової діяльності, літератури також нагорода тому, хто «зробив вагомий внесок у згуртування народів, знищення рабства, зниження чисельності існуючих армій і сприяння мирній домовленості» [10], котру називають Премією Миру. Як вважають дослідники Нобелівського руху, задум, що ліг в основу Заповіту Нобеля від 27 листопада 1895 р., визрів під впливом близької йому людини, відомої пацифістки Берти фон Зутнер - автора популярної книги «Геть зброю!», котра вже після смерті А. Нобеля буде відзначена Нобелівською премією миру [11].

Навколо Нобелівських премій, які вручаються щорічно, починаючи з 10 грудня 1901 р., проходять гарячі дискусії, особливо щодо Премій Миру та з літератури. Широкий загал людей не може так легко обговорювати новітні наукові відкриття, а ось літературні твори, публічні дії політиків у більшості на виду. Питання присудження чи не присудження Нобелівської премії з часом перетворилося у фактор політичний [12]. Нерідко нагородження Нобелівською премією приводило до вкрай небажаних політичних наслідків для її лауреатів. Мала місце відмова від премії: так вчинив 1964 р. французький письменник і громадсько-політичний діяч Ж-П. Сартр, оскільки ця нагорода не відповідала його життєвій філософії. Пацифіст і антифашист Карл фон Осецький перебував у німецькому концтаборі, коли був удостоєний Нобелівської Премії Миру за 1936 р. А. Гітлер сприйняв з обуренням цей факт і 1937 р. заборонив громадянам Німеччини отримувати Нобелівську нагороду, очевидно, з образи на те, що на початку 1930-х років він був одним із претендентів на премію Нобеля з літератури за «Майн Кампф», але її йому не присудили [13]. Лауреата Осецького так і не випустили для отримання нагороди в Осло (в столиці Норвегії вручають Премію Миру), невдовзі він загинув від тортур. У СРСР Борис Пастернак, автор роману «Доктор Жеваго», який мав тісні зв'язки з Україною, удостоєний Нобелівської премії з літератури 1958 р., радісно сприйняв цю новину, але під партійним політичним та ідеологічним тиском, вимогами керівництва Спілки письменників СРСР відмовитись від нагороди [14], він змушений був це зробити. Олександр Солженіцин удостоєний Нобелівської премії з літератури за 1970 р., а отримав її лише після видворення з СРСР. Радянська сторона висловлювала офіційний демарш із приводу присудження Нобелівської Премії Миру академіку Андрію Сахарову, хоча Статути Нобелівських установ не допускають ніякого державного, урядового, політичного тиску на їх рішення - вони незалежні ні від політичної кон'юнктури, ні тим більше від бажання чи вимог урядів, політичних чи державних структур. Широкий загал не завжди схвалює висновки Нобелівських установ. Так, громадськість СРСР не раділа нагородженню партійного і державного діяча колишнього СРСР М.С. Горбачова Премією Миру (1990 р.), оскільки при ньому запалали вогнища конфліктів, політичного чи етнічного протистояння у Грузії, Нагірному Карабасі, Литві, котрі подекуди не припиняються й нині. Навіть останнім часом триває урядова, політична протидія окремим лауреатам Нобелівської Премії Миру в Китаї, Бірмі І тепер виявляється єдина сутність тоталітаризму - не сприйняття інакодумства своїх громадян, з одного боку, і нетерпимість до підтримки їх прав на власну думку чи політичних поглядів з боку зарубіжних організацій, зокрема, Нобелівських комітетів.

Загалом чимало критиків відстоюють точку зору, згідно якій політики не повинні номінуватися на Нобелівську Премію Миру, оскільки сприяння порозумінню між народами, їх політичним домовленостям з обмеження гонки озброєнь - прямий обов'язок політичних і державних діячів.

У СРСР до Нобелівських премій ставилися з підозрою, чинили протидію підтримці Нобелівського руху. Виразні політичні обертони, багатократно підсилені