світовою пресою після вручення премії тому чи іншому нобелівському лауреату, найперше з літератури чи Премії Миру, здавалися ідеологам КПРС небезпечними. Радянське керівництво визнавало авторитет міжнародного Нобелівського руху, але водночас наполегливо протидіяло контактам громадян СРСР із Нобелівським Фондом, зі зарубіжними колегами, що створювало атмосферу закритості радянських вчених, письменників, громадсько-політичних діячів (окрім вузького кола партійних лідерів), перешкоди на шляху до їх нобелівського визнання. Проте траплялися й часом слушні критичні зауваження в радянській пресі на адресу нобелівських комітетів їх окремих прорахунків: не присуджено премії видатному вченому Д. Менделєєву, «політично проігноровано» російських письменників Л. Толстого, М. Горького, керівника Радянської держави В.І. Леніна, його кандидатуру в грудні 1917 р. висували на Премію Миру норвезькі соціал-демократи [15], а пізніше підтримав Бернард Шоу, який назвав Леніна «єдиним європейським правителем, котрий володіє талантом, характером і знаннями, що відповідають його високому становищу» [16], та провідних українських письменників. Проте така критика переважно мала ідеологічне та антизахідне спрямування. В Українській РСР, як і всьому СРСР, обмежували видання творів зарубіжних письменників, відзначених Нобелівською премією з літератури та Премією Миру (У. Черчілл) хоча окремих із них все ж друкували, наприклад, Ж.-П. Сартра, Е. Хемінгуея, Р. Ролана та ін. Форми цієї антинобелівської боротьби, її деталі та вплив на долі радянських вчених, правозахисників змінювались, залишаючись незмінними за ідеологічною та ізоляціоністською сутністю. А щодо гідних претендентів на Нобеля з України, то вони, на нашу думку, зазвичай мало «розкручені» та недостатньо відомі на Заході.
У цивілізованому світі Нобелівський рух користується високим авторитетом і розглядається як форма суспільно-політичної діяльності з підтримки прогресивних тенденцій, заснованих на моральних принципах, вимогах і нормах, обумовлених Заповітом Альфреда Нобеля. Водночас це - вивчення й поширення гуманістичних ідей Нобеля та лауреатів премії його імені, номінування на премію нових імен видатних подвижників науки, літератури і миролюбної політики, налагодження плідної співпраці вчених і громадсько-політичних діячів у розв' язанні актуальних проблем людства. Формування цього руху відбулося наприкінці ХІХ ст., а розвиток припадає на ХХ ст. - одне з найдраматичніших і динамічних у долі країн і народів. Нобелівський рух займає одне з провідних місць у новітній історії, є виразно гуманістичною культурною і політичною складовою розвитку суспільства в умовах глобалізації. Утвердження Нобелівського руху у значній мірі стало можливим завдяки праці дослідників - нобелістів, громадян різних країн.
Останнім часом Нобелівський рух започатковано в нашій молодій державі Україна, де він здобуває все ширшу підтримку науковців та інтелектуалів. Це, на нашу думку, обумовлено наступними причинами:
Україна має історичні зв'язки з Нобелівським рухом. У нас традиційний інтерес до здобутків видатних вчених і миротворців, які удостоєні Нобелівської премії. Окремі з них обиралися зарубіжними членами Академії наук УРСР, а також - Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) у Львові (Фріц Прегль, 1923 р., Макс Планк, 1924 р., Альберт Ейнштейн, 1929 р.);
на українській землі народилася плеяда лауреатів Нобелівської премії, хоча здобули міжнародне визнання за рубежем - Ілля Мечников, Зельман Ваксман, Роалд Гофман, Саймон Кузнець, Ісидор Рабі, Георгій (Жорж) Шарпак, Шмуель-Йосеф Агнон; інші мали батьків з України (Герберт Браун, Ерік Кандел, Борис Пастернак, Михайло Шолохов та ін.); треті - навчалися, працювали чи тривалий час проживали в Україні, або активно допомагали їй (Іван Бунін, Лев Ландау, Ігор Тамм, Петро Капиця, Фрітьоф Нансен, Нільс Бор, Генрік Сенкевич, Жан- Поль Сартр, Джон Стейнбек та ін.), а ряд видатних українців ймовірно були номіновані на нобелівську відзнаку (письменники Іван Франко, Володимир Винниченко, Павло Тичина, Улас Самчук, Микола Бажан, Олесь Гончар, Василь Стус, Ліна Костенко, Іван Драч та ін.). Нещодавно після зняття грифу таємності, що зберігається 50 років, стало відомо про перебування серед претендентів на Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини видатного офтальмолога з України Володимир Філатова (м. Одеса) [17];
чимало нобелівських лауреатів - громадян різних країн - підтримували і підтримують наукові, творчі, ділові, родинні стосунки з Україною, її вченими і політичними діячами (Генріх Бьоль, Мати Тереза, Жорес Алфьоров, Джоді Вільямс, Роберт Мандел, Джозеф Стігліц та ін.). Набуває поширення виступи з лекціями Лауреатів Нобеля перед студентами вищих навчальних закладів України, їх коментарі щодо політичних і економічних процесів в Україні;
як широко повідомлялося у вітчизняній та зарубіжній пресі, серед ймовірних номінантів на Нобелівську Премію Миру були Президенти України Л.Д. Кучма та В. А. Ющенко: перший за активну участь у ядерному роззброєнні України, а другий за мирне розв'язання конфлікту - так званої «помаранчевої революції» [18]; * Україна прагне інтегруватися у світове співтовариство, європейські політичні структури, а зв'язки з європейською і світовою інтелектуальною елітою, участь у Нобелівському русі сприяють цій меті.
Від першого вручення Нобелівської премії - 10 грудня 1901 р. - в Україні виявляли інтерес до вершинних досягнень її лауреатів у науці, літературній творчості, миротворчій діяльності знаних політиків, адже наука, як і мистецтво та політика міжнародних відносин, не мають кордонів. Проте оцінки цієї відзнаки, ставлення до неї були різні, часом двозначні, очевидно, залежно від політичної орієнтації того чи іншого діяча. У відомих нам висловлюваннях визначних українців про нагороду Нобеля відчувались як схвалення, захоплення, так і «частка ревності». Це було притаманно