Отже, якщо державна служба буде знаходитися під контролем Президента, то її основною функцією стане проведення в життя політики Президента в питаннях державного управління і державної служби. Цей підхід підсилить владу Президента, розширить його повноваження. Він вступає в протиріччя з проголошеною раніше політичною реформою про будівництво парламентсько-президентської республіки. Однак можливо буде виправданий концентрацією зусиль для боротьби з хаосом і плутаниною, що панують в усіх галузях влади.

Світовий досвід показує, що це може мати і негативні наслідки. Наприклад, у США, де питання державної служби багато в чому замкнуті на Президента країни і його Адміністрацію, практично кожен знову обраний Президент починає кампанію з модернізації і реформування державної служби.

Іншими словами, замкнувши ключові питання державної служби на одній, нехай і першій особі держави, країна повинна готуватися до істотних коливань курсу разом зі зміною Президента, так само як і до підміни служіння суспільству служінням Президентові.

Однак якщо в нас демократична держава (а відповідно до Конституції України ст. 1 "Україна є суверенною незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою" [1]), ми повинні створити публічну, тобто орієнтовану на суспільні потреби, державну службу.

Але спочатку треба остаточно визначитися з державним устроєм, яка республіка нам потрібна: президентська, парламентська, парламентсько-президентська та ін.

Тому, думається, проект Закону України "Про державну службу" нехай і набагато краще старого, але не відповідає сучасним реаліям державної влади.

Зараз краще б зосередитися на розробці і прийнятті Кодексу державної служби. А з визначенням пріоритетів політичної реформи можна б сміливо розвивати необхідну законодавчу базу, приймати необхідні нормативні акти (Закон про державну службу, визначити межі державної служби, статус державних службовців та ін.) з урахуванням того, кому Рада державної служби буде підпорядковуватись.

Таким чином, реформа державної служби повинна стати складовою частиною політичної, адміністративної реформи. Крім того, вона нерозривно пов'язана з економічними, соціальними реформами і реформою системи управління.

У зв'язку з цим державна влада повинна усвідомити необхідність якнайшвидшого проведення політичної, адміністративної реформи, найважливішою частиною якої і стане реформа державної служби.

Однак, щоб це реалізувати, потрібні умови, які гарантували б принципову можливість реального втілення задуманих реформ у життя. Це, у першу чергу, відповідні організаційні зусилля, фінанси і політична воля Президента.

Ясно, що державі потрібна істинно публічна державна служба, яка покликана обслуговувати інтереси громадянського суспільства, яке тільки народжується. Це припускає посилення соціальної активності державної служби, підвищення її престижу й ефективності, а також чітку орієнтацію на обслуговування інтересів громадян і їхніх об' єднань.

Тут доречне використання наступних принципів функціонування держапарату.

У першу чергу - це пріоритет професійних якостей, що на практиці повинен реалізовуватися через упровадження трудових контрактів, уведення конкурсу на заміщення більшості вакансій (ст. 21 проекту Закону "Про державну службу" [3], розробку нової системи добору й оцінки кадрів, а також перегляд системи винагороди державних службовців).

У світовій практиці управління персоналом уже давно вважається очевидним положення про те, що тільки пряма оплата (заробітна платня, премії і бонуси) стимулює приріст якості і кількості праці. Що стосується непрямих форм оплати (пільги і привілеї), вони змушують працівників дорожити

приналежністю до класу державних службовців, однак, як показує світова практика, не сприяють підвищенню продуктивності праці.

Відповідно до основних постулатів сучасної теорії державного управління, велике значення має не тільки проголошення принципів законності, патріотизму, моральності, політичної нейтральності, лояльності до законно сформованої влади, професіоналізму, публічності і прозорості (ст. 3 проекту Закону "Про державну службу" [3]), але і те, що реалізація даних принципів має бути орієнтована на громадян, на інформування громадськості і вибудовування зворотного зв'язку між чиновниками і громадянами. По суті, це ключові елементи підвищення якості роботи державних службовців.

Основним принципом громадянського суспільства повинна стати активна позиція більшості населення, його діяльна участь у житті суспільства. І закон "Про державну службу" має це враховувати, адже багато заходів узагалі не можуть бути реалізовані без відповідної поведінки жителів. Наприклад, дотримання прав і свобод громадян, підтримка чистоти на вулицях та ін.

Тому ми повинні прагнути створити таке громадянське суспільство, де, з одного боку, чиновники свято дотримуються інтересів громадян і їхніх об'єднань, з іншого боку - самі громадяни відчувають себе важливою частиною цього суспільства, без активної позиції яких неможлива реалізація будь-яких починань.

В даний момент громадянське суспільство в Україні знаходиться в "зародковому" стані. Зниження загального рівня культури, практично повна відсутність почуття громадянської відповідальності, низька політична і суспільна активність, роз' єднаність більшості населення створюють ідеальні умови для процвітання чиновницької сваволі й успішного відстоювання чиновниками своїх корпоративних інтересів на шкоду інтересам суспільства. Тому коли не вирішені важливі політичні питання, корпоративні інтереси чиновників, які проштовхують даний проект Закону "Про державну службу", будуть викликати в населення в кращому випадку здивування, в гіршому - невдоволення і збурювання (чим державні службовці краще вчителів, викладачів, адже вони теж служать інтересам держави).

Суспільство повинне виступити реальним замовником і рушійною силою політичної, адміністративної реформи. В даний момент у частини населення тільки починає формуватися розуміння того, що чиновник може і повинен бути підзвітний суспільству, а його роботу можна і треба зробити корисною й ефективною.

Такі правила взаємодії громадян і державних службовців, як прозорість діяльності, постійна звітність, участь у прийнятті рішень, повинні виступати, з одного боку, формою суспільного контролю