Ще одним фактором який впливає на вступ України до ЄС є російські та американські інтереси, які експерти в останній час все частіше трактують, як нова «холодна війна». Хоча термін можна віднести до суперечливих наукових категорій, безспірним є те, що кожна з держав збільшує свій воєнний потенціал, трансформує систему безпеки, намагається не допустити опонента до «своїх» геополітичних полів. І Росія і Америка не висловлюють негатива відносно вступу України до ЄС, однак розігруючи «українську карту» вони багато в чому гальмують цей процес. Згідно зі своїми геополітичними інтересами США намагаються не допустити політичної інтеграції української держави з Росією. Одним із інструментів реалізації даної політики є діяльність воєнно-політичного блоку НАТО. Просування альянсу на Схід Європи (в тому числі можливе приєднання України до членства в НАТО) і заплановане розміщення воєнних баз у Польщі, Чехії, Прибалтиці сприймається Росією як загроза її національній безпеці. В свою чергу Російська федерація також не бажає випускати Україну із зони свого впливу. Російсько-українські відносини складаються досить складно, періодично ускладнюючись різними політичними конфліктами: з приводу статусу міста Севастополя, Чорноморського флоту, морських кордонів, газових проблем, боргів і т. ін. У взаємовідношеннях цих двох слов'янських країн дуже важливе значення мають культурні та історичні фактори, які також впливають на євроінтеграційне майбутнє України.

Аналізуючи вплив Європейського Союзу на євроінтеграцію України, необхідно виділити загальну, спільну, офіційну позицію цієї організації та погляди окремих держав-членів ЄС щодо цього питання. Також необхідно враховувати взаємовідношення ЄС та інших впливових міжнародних суб'єктів, які бачать перспективу євроінтеграційного шляху України, виходячи із своїх національних інтересів.

Сучасний ЄС - це 27 держав, які виробляють чверть світового валового внутрішнього продукту (ВВП), з чисельністю населення близько 500 млн осіб, які володіють широким набором інструментів. За оцінками керівників ЄС, його на повній підставі може бути зараховано до кола глобальних гравців [3]. Особливістю ЄС є те, що країни які входять до цієї організації добровільно передають частину свого державного суверенітету наднаціональним органам. В економічній області уряди країн ЄС дали згоду на значну передачу свого суверенітету на наднаціональний рівень і не блокували діяльність «євробюрократів» Європейської Комісії та діяльність Суду [4]. Очевидно, в економічній сфері переваги «сильних» наднаціональних інститутів загального ринку перевішують витрати та нестачу повноважень лідерами окремих країн. Як зазначає російська дослідниця І. Бусигіна економічна та політична сфери інтеграції країн ЄС не є «сполученими судинами». Навпаки, діюча модель розвитку Євросоюзу передбачає, що інтеграція в економіці не визначає інтеграцію в зовнішній політиці та в енергетичній сфері. Таким чином проявляє себе горизонтальний принцип «розподілу влади» усередині Євросоюзу. Він гарантує збереження контролю держав над процесами інтеграції в цілому та дозволяє їм своєчасно наділяти інститути [5].

В сфері загальної зовнішньої, оборонної політики, імміграції та енергетичної безпеки задача створювання сильних центральних інститутів не реалізована. Доцільність цієї задачі продовжує широко і палко обговорюватися. Загальна зовнішня політика більшою мірою нагадує звичайну міждержавну координацію, де рішення залежать від пріоритетів країн-членів [6]. Це відображається насамперед на стратегії розширення Європи та на створюванні концентричних кругів (зон) стабільності і безпеки навколо своїх зовнішніх кордонів. Розвиток відносин з Україною, Росією та країнами південного Середземномор' я, досягається за рахунок використання загальних механізмів міжнародної політики - так званих «загальних стратегій». Фактично загальна зовнішня політика ЄС складається в суворій відповідності з логікою неформального «розподілу праці»: Євро- союз в цілому прагне відповідати за використовування «м'якої сили», за невоєнні місії по укріпленню миру в інтересах міжнародної стабільності, тоді як США та воєнно-політичний блок НАТО - продовжують нарощувати воєнну зброю та розповсюджувати демократію силовим шляхом [7].

Загальна спільна політика ЄС щодо України орієнтована на довгострокову перспективу співробітництва, а не на повну інтеграцію в організацію. Європейський Союз зацікавлений в демократичному розвитку країни, стабільності та передбачуваності України, гарантованому збереженню її транзитивних функцій, здатності забезпечити боротьбу з нелегальною міграцією, розповсюдженням приступності, охороною кордонів та іншими новими загрозами безпеки на європейській частині континенту. На відміну від Росії та США, які в силу імперських амбіцій та геополітичних інтересів прямолінійно змагаються за вплив на Україну, ЄС не проявляє такої активності та напору, намагаючись впливати делікатно, віддавши пріоритет другорядним інструментам. В першу чергу тому, що сам Європейський Союз ще не чітко визначився як суб'єкт світової системи. ЄС можна представити і як конфедерацію, і як міжрегіональну організацію і як протодержаву, але в будь-якому випадку це суб'єкт міжнародних відносин, який трансформується та знаходиться в постійному процесі формування своїх наднаціональних зовнішньополітичних інститутів та правових норм (ЄС ще немає єдиної конституції). Отже, ЄС апріорі не може мати імперські амбіції, тому що не є повноцінною державою. З прагматичної точки зору, ЄС економічно невигідно сперечатися з Росією за вплив на Україну, тому що від неї залежить стабільність енергетичного ринку Європи, а з Америкою, - тому що система європейської безпеки поки що може бути забезпечена лише альянсом.

Стриману політику ЄС по відношенню до України можна також пояснити тим, що