УДК 342.53 (091)

Новиков М.М., Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Новиков Михайло Миколайович - здобувач кафедри політології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна

Становлення та розвиток бікамералізму в історичній ретроспективі

У статті розглядаються питання виникнення та становлення двохпалатного парламентаризму, історичні трансформації принципів формування його частин, місця та ролі в системі розподілу влади. Виокремлюються та аналізуються моделі бікамералізму, в яких він реалізовувався в історичній ретроспективі: "антична", "станова", "модернова". Вибудовується перспектива його вивчення на підгрунті інтегрованого залучення підходів, вироблених у межах класичного інституціонального аналізу і неоінституціональної парадигми.

The paper deals with the problem of origins and the further development of bicameral parliamentarism, historical transformations of the principles of its forming, its place and role in system of division of power. The models of bicameralism in their historical retrospection (i.e. "antique", "medieval", "modern ") are defined and analyzed. The perspective of its studying on the basis of complex using of the classic institutional analysis and the neoinstitutional one is marked.

Двопалатний парламентаризм

широко розповсюджений у сучасній світовій практиці. Деякі

пострадянські країни теж зробили свій вибір на користь такої конструкції. Вирощування і досить суперечливий розвиток бікамералізму на пострадянському ґрунті викликає до нього відповідний дослідницький інтерес.

Цей інтерес більш-менш успішно вдоволений у роботах конституційно-інституціонального напрямку, представленого такими дослідниками, як Дж. Коуклі, П.А. Федосов, Л.В. Смірнягін, В.С. Журавський. Тим часом у західній теорії в дослідженні політичних інститутів, у тому числі і парламентських, усе більша перевага віддається неоінституціональному підходу, пізнавальні можливості та перспективи якого переконливо продемонстровані роботами П. Холла, Р. Тейлор, С. Стейнмо, Д. Ікенберрі, Е. Іммергут тощо.

Як дослідницька парадигма так званий "новий інституціоналізм" дуже об'ємний. Вчені виокремлюють, як мінімум, три його магістральні складові: історичний і соціологічний інституціоналізми, а також інституціоналізм раціонального вибору. У рамках кожного з названих "нових інституціоналізмів" можуть продуктивно вивчатися різні аспекти двопалатних парламентських установ. У тому числі така базова і для "нового", і для "старого" інституціоналізмів проблема, як виникнення і становлення бікамеральних структур. У розумінні цього питання прихильники обох підходів виробили пояснювальні схеми, які і сьогодні не втратили актуальності і придатні для подальших досліджень. Як відомо, питання виникнення і розвитку інститутів "стара" інституціональна теорія пояснює в логіці організаційної "реакції" на "виклики" системи. "Неоінституціоналізм", на відміну від неї, акцентує дзеркальний бік проблеми, розглядаючи його в контексті впливу на соціальні і політичні процеси [1].

Разом з тим, віддаючи належне перевагам кожного з охарактеризованих підходів, варто акцентувати не тільки можливість їхнього інтегрування, але й очевидну необхідність цього в інтересах більш цілісного вивчення генези та розвитку інституціональних структур. Тому метою пропонованої статті виставляється дослідження процесів виникнення та становлення бікамеральних інститутів на підґрунті інтегрованого залучення підходів, вироблених у межах класичного інституціонального аналізу і

неоінституціональної парадигми.

Вихідним пунктом аналізу й оцінки процесу виникнення біпалатних парламентських інститутів є той факт, що генеза бікамералізму збігається із зародженням парламентаризму як такого. Представницькі установи з'явилися і практично до кінця XVIII ст. функціонували саме як багатоскладові: двох-, трьох- чи навіть чотирьох- і п'ятипалатні.

Принцип і процедура послідовного розгляду нормативного акта чи прийняття важливого державного рішення двома взаємозалежними, але автономними зборами були відомі ще античності. Приклад цього демонструє "золотий вік" Афінської демократії, коли відповідно до такої процедури діяли Народні збори та Рада п'ятисот, і Римська республіка з її Народними зборами та Сенатом. Оптимальність такого устрою знайшла концептуальне обґрунтування в теорії "змішаного правління", розробленої найвидатнішими грецькими та римськими мислителями: Аристотелем, Полібієм, Цицероном. Відправною точкою їхніх міркувань служить очевидна нестійкість й уразливість усіх «чистих» правильних форм держави - монархії, аристократії і демократії, які легко вироджуються у свою спотворену протилежність - тиранію, олігархію, охлократію. Тому у своєму пошуку найкращих форм правління вони логічно дійшли висновку про перевагу організації влади, складеної на підставі комбінування інституціональних еманацій усіх трьох «простих» правильних форм - монархічного початку, Сенату і демократичних зборів [2, с. 29-37]. У загальній сукупності греко-римського теоретичного і практичного досвіду має сенс говорити про складання на його підґрунті своєрідної "античної" моделі бікамерального

представництва та розподілу законодавчої влади.

У Середньовіччі оформилася ідея станового представництва, що стала платформою другої після античної моделі, так званої "станової моделі". У загальному вигляді її структурне підґрунтя склали два елементи: колегіально- дорадчий і станово-представницький.

Формально свій відлік існування парламентів веде з моменту появи їхніх нижніх палат, оскільки саме для них була введена процедура скликання. Однак, строго кажучи, ті органи, що пізніше склали верхні палати, утворилися і функціонували набагато раніше, ніж станово-представницькі. Ними стали дорадчі збори, які засідали при монархах, і складалися з осіб, що займали придворні управлінські (як правило, спадкоємні) посади. У Франції такі з' їзди проводилися вже при Каролінгах, у Священній Римській імперії - при імператорах Саксонської династії, в Англії - при англосаксонських королях і Плантагенетах; у християнських королівствах Піренейського півострова вони практикувалися із середини Х ст., на Русі - з часів Ігоря і Святослава.

Як відомо, англійська Палата лордів виросла з королівської Великої Ради. Рейхстаг у Священній Римській імперії німецької нації виник з ради імператора і включав до свого складу всіх імперських князів.