У Середньовіччі верхня палата склалася природним чином у силу управлінської необхідності й у станово-представницькі установи була введена фактично вже в стані апробованого функціонування. Особи, що склали верхні дорадчі палати середньовічної станово-представницької установи, по своєму становому, майновому і соціальному статусу не тільки мали право, але й були зобов'язані допомагати монарху в керуванні державою. Для середньовічної правової і політичної свідомості це було достатнім обґрунтуванням їхнього існування як верхніх палат станово- представницьких структур, робило їх закономірними і не потребуючими ніякої додаткової легітимації [4, с. 14-15].

Інше легітимаційне наповнення мали нижні палати. В основі обґрунтування їхнього функціонування лежала ідея станового представництва, що оформилася в Європі в середньовіччі. Вихідним пунктом цієї дуже поширеної концепції політичного керування стало припущення, що особливі "шари", "стани" чи "класи" суспільства мають право на присутність або, принаймні, представництво в законодавчому органі. Саме представництво при цьому передбачалося в розділеному вигляді і на практиці сконструювалось у кілька діючих варіантів - дві палати, як у Великобританії, три - як у Франції чи чотири - як у Швеції [5, с. 150].

Таким чином, поліпалатність середньовічних станово-представницьких

парламентів, їх бікамеральна, трьох- і чотирьохкамеральна побудова виявилася закономірним наслідком історично

сформованого розподілу суспільства на три великих стани.

До XII ст. процес самовизначення станів з питання політичної участі в керуванні державою ввійшов у завершальну фазу. У визначальному ступені цьому сприяло становлення третього стану під час формування нового центра політичного впливу в особі набираючих силу комунальних (міських) союзів. Вище духівництво і світська знать до цього часу вже були щільно інтегровані до системи влади через участь у придворних радах і зборах.

Вбудовування станово-представницького компонента в процес прийняття державних рішень було "зобов'язано", насамперед, третьому стану, тому що в придворних радах раннього середньовіччя представники перших двох станів - світська і духовна знать - засідали за персональним принципом і скликались особистим запрошенням монарха. Характерно, що особистий принцип участі і відбору ще довго визначав формування курії духівництва і світської знаті в парламентах. На відміну від них делегати третього стану із самого початку брали участь у роботі цих установ на чисто представницькій підставі, тобто як представники свого стану, які або обиралися, або відбиралися королівськими чиновниками за якимись визначеними критеріями.

Оформлення станового впливу, який позначився, не мало універсального характеру. Десь воно переборювало опір королівської влади. Але, як правило, підкріплювалося монархічним заохоченням за умов ситуаційного збігу інтересів центра і міст. Інакше кажучи, такі представницькі збори були покликані консолідувати підтримку королівської влади перед обличчям внутрішніх проблем чи зовнішньої погрози.

Не дивно, що перші станові парламенти з' явилися в християнських королівствах Піренейського півострова - Леоні та Арагоні. Стимулюючим фактором раннього становлення їх тут стала Реконкіста як довгострокова воєнна операція, що вимагає значного фінансування і високої внутрішньої згуртованості через постійну військову погрозу. У Леоні дорадчі збори дворян і духівництва скликались королем ще в X ст. На початку XIII в., поряд із представниками знаті і духівництва, до участі в таких зборах були підключені делегати (procuradores) від самоврядних міст. Повноваження іспанських та португальських кортесів споконвічно були досить широкі. Зокрема вони ініціювали прийняття королем нових законів, санкціонували введення додаткових податків, про які він просив, ратифікували акти про обрання монарха чи про порядок спадкування престолу.

У XIII в. парламент почав більш-менш регулярно скликатися в Англії і німецьких князівствах. Дослідники відзначають, що в багатьох німецьких ландтагах дуже широке представництво мав третій стан, а в деяких (Східна Фризія, Тіроль) існувало і пряме представництво селян.

На початку XIV ст. станові представницькі установи з'явилися у Франції (Генеральні штати). Як і в Іспанії їхнє зародження було пов' язано із боротьбою проти зовнішнього ворога з тією лише різницею, що для Іспанії таким ворогом виступав іслам, а для Франції - папство. Не дивно, що король Пилип Красивий використав вже апробований прийом у вигляді станових зборів для одержання консолідованої підтримки (у тому числі і фінансової) у ризикованому протистоянні з папою Боніфацієм VIII.

До кінця XV в. остаточно склався імперський станово-представницький орган у Німеччині (рейхстаг). De jure його структура складалася з трьох частин. Першу курію складали імперські князі, включаючи колегію курфюрстів, другу заповнювали делегати імперських графів і прелатів, третя представляла імперські міста. Однак de facto рейхстаг виявився ближчим до англійської моделі і функціонував як дихотомічна структура. Одну його складову утворювала колегія курфюрстів, а другу - інші курії.

Практично всі станово-представницькі парламенти, що виникли в середньовіччі в Європі (в Іспанії, Франції, Англії, Священній Римській імперії, німецьких князівствах, Польщі, Угорщині, Данії, Швеції), виявилися об' єднані декількома загальними рисами: вони більш-менш регулярно скликались монархами, складалися з