Найбільшу розмаїтість середньовічний європейський парламентаризм демонстрував структурою своєї побудови, що розрізняється варіативністю кількості палат (курій, лав). Переважно таких було дві (Англія, Скандинавія, Богемія, Польща, Угорщина), три (Франція, королівства Піренейського півострови, німецькі князівства) чи (що зустрічається значно рідкіше) чотири і п' ять (Швабія).

У цій низці поліпалатних структур бікамеральна виділяється насамперед відчутним впливом на подальший розвиток державних і особливо парламентських інститутів. Вона первісно і найбільшою мірою порушує принцип строгості роздільного станового представництва. Її складання відбулося через досить нетривалий час з моменту формування європейських

парламентів, коли в ряді держав два вищих стани (духівництво і дворянство) об' єдналися в одній палаті. Цьому в основному сприяло те, що інтереси даних станів були сутнісно зближені і виявляли збіг у деяких своїх важливих складових: володіння феодальними привілеями, залученість до системи державного управління тощо.

З іншого боку ті спільності економічних і політичних інтересів, що склалися, виступили внутрішньостановими розділовими лініями, відбилися в структуруванні представницьких установ і мали більш-менш вирішальне значення для подальшого розвитку останніх. У деяких державах частина дворянства, а саме нетитуловані власники невеликих за розмірами земельних володінь або ті, хто не мали землі зовсім, у результаті виявилася в нижній палаті. Англія продемонструвала приклад того, як в умовах утягування джентрі до ринкових відносин, зближення й об'єднання його в силу цього з купецтвом, активувалася діяльність Палати представників, що в остаточному підсумку призвело до перехоплення ініціативи і перетворило англійську нижню палату на рушійну силу трансформації державного управління [4, с. 14].

Таке переструктурування середньовічних станово-представницьких установ, пов' язане зі зсувом політичного впливу до стану буржуа, було характерно не тільки для Англії. Особливо помітно воно виявлялося в державах, де існували могутні комунальні (міські) союзи та республіки. Така еволюція втягнула до відповідного теоретичного дискурсу значну частину мислителів епохи Відродження, які актуалізували й інструменталізували античну спадщину. На підґрунті теорії "змішаного правління" представники "венеціанського" напрямку її трактування (Ф. Гвіччардіні, Д. Джанноті) розглянули функціональний аспект проблеми і виокремили для кожного елемента інституціонального "тріумвірату влади" свою автономну функціональну зону. Таким чином, фактично був даний початок інтегральної для подальшого розвитку двопалатного

парламентаризму теорії розподілу властей [6, с. 66].

Наступною важливою віхою в становленні бікамералізму стало руйнування загальної європейської політичної традиції, у якій поліпалатні представницькі установи з усією своєю структурною й еволюційною розмаїтістю глибоко й широко вкоренилися. І зрозуміло, що поява на цьому вихідному досить однорідному тлі однопалатних парламентів представляє не тільки умоглядний, але і чисто прагматичний інтерес.

У ракурсі постановки цієї проблеми насамперед привертає увагу, що, відслідковуючи історію парламентів найбільших європейських країн, деякі дослідники однозначно погоджують появу й існування однопалатного устрою законодавчого органа з переважно революційними періодами розвитку. Відповідно, наступну "реінкарнацію" двопалатної конструкції вони "прив'язують" до інтервалів еволюційного розвитку.

Зазначені паралелі та співвіднесення дійсно досить чітко простежуються, зокрема, на прикладі історії французького й іспанського парламентів.

Глибинна трансформація самого принципу представництва у Франції відбулася наприкінці XVIII ст. Вона була пов' язана із загальним відновленням державного устрою країни в ході Великої Французької революції. Вихід на передній політичний план третього стану супроводжувався стягуванням влади в його руки і руйнуванням трьохпалатної структури парламенту, що закріплювала домінування дворянства і духівництва. Як наслідок, прийнята в 1791 р. Конституція установлювала у Франції однопалатну модель національного законодавчого органа. Цей легіслативний продукт революції був закріплений і першою республіканською Конституцією 1793 р. Однак вже Конституція 1795 р. повернула розчленовування законодавчого корпуса, щоправда, тільки на дві палати, у якому буржуазія, що перемогла, побачила

гарантійний механізм проти потенційної диктатури представницької більшості. Наступні за нею наполеонівська Конституція і монархічна Конституційна хартія 1814 р. відтворили принцип розділеної організації законодавчого органа. Революція 1848 р. реанімувала досвід своєї Великої попередниці і зосередила законодавчу владу в єдиних зборах, але Друга імперія у свою чергу повернула її двопалатну розосередженість. Така тенденція збереглася й у наступній фазі історичного розвитку: революція 1870-1871 рр. знищила верхню палату, а III Республіка в 1875 р. її знову відновила і передала в спадщину IV і V Французьким Республікам.

Створення однопалатного парламенту в Іспанії приходиться на 1812 р., тобто на період, коли національно-визвольний рух досяг найвищого підйому, у тому числі і під впливом принципів Французької революції. Проте, у 1834 р., по завершенні тривалого періоду внутрішніх війн і криз, він поступився місцем двопалатній конструкції, при якій нижня палата формувалася шляхом виборів, а верхню заповнювали "гідні іспанці" - пери, архієпископи, вищі державні та військові чини. У такому вигляді з деякими змінами (у 1837 р. верхню палату поповнили представники провінцій, що призначалися королем з числа претендентів, обраних на місцях) іспанський сенат проіснував до 1931 р. і був скасований після революції і проголошення Іспанської республіки. Однопалатна конфігурація кортесів зберігалася весь період і Іспанської республіки, і режиму Франко. Повернення до діючої в Іспанії в теперішній час двопалатної парламентської системи відбулося з падінням диктаторського режиму і переходом до демократичного типу розвитку.

Як таке знищення верхніх палат у ході буржуазних революцій цілком логічно пояснюється також консерватизмом і