Руйнування полікамеральної одноманітності європейських парламентів з появою монопалатних парламентських установ і той фактор, що практична доцільність розділеного представництва фактично були поставлені під сумнів, мали важливе значення для якісного зрушення в становленні бікамеральних інститутів. Виникнення альтернативи сконструювало ситуацію інституціонального вибору між двома різними моделями парламентаризму, що супроводжувалось їх дискусійним теоретичним осмисленням. У горнилі цього напруженого дискурсу викристалізувалася принципово нова "модернова" модель бікамерального парламентаризму.

Загальновизнаним внеском, що істотно простимулював розробку "модернової" моделі бікамералізму, стала теорія розподілу властей Ш. Монтеск'є та його роботи, насамперед, славнозвісна шоста глава одинадцятої книги "Духа законів". Двопалатність Ш. Монтеск'є інструменталізував як ефективний

стабілізаційний механізм, "що утримує від крайнощів" обидві гілки влади: виконавчу і законодавчу. Конструктивні рішення були запропоновані щодо функціональних ролей верхньої, аристократичної, палати і нижньої палати як складових законодавчої влади. Зміст новації полягав у їхньому розведенні: друга палата одержує прерогативу постановляти, а перша - право скасовувати. У цілому конструкція функціональної влади з таким вбудованим механізмом ("забезпечуючим волю") описується ним наступною формулою: "Законодавчі збори складаються тут із двох частин, що взаємно стримують одна одну приналежним їм правом скасування, причому обидві вони зв' язуються виконавчою владою, що у свою чергу зв'язана законодавчою владою" [7, с. 298].

Буквально з моменту синтезування ідеї Ш. Монтеск' є вийшли за межі суто теоретичної дискусії і почали практично використовуватися в конструюванні парламентських структур. Безпосереднє втілення і розвиток вони незабаром одержали в теоретичних і практичних розробках "батьків" конституції США. У двопалатній структурі парламенту патріархи американської політичної думки побачили кілька фундаментальних переваг. На їхню думку, вона, по ? перше, зміцнює республіку, інституційно попереджаючи погрозу узурпації влади і підвищуючи відповідальність представницьких органів перед виборцями. По-друге, вона страхує від прийняття непродуманих і потенційно небезпечних політичних рішень. По-третє, компенсує можливу правову і законотворчу некомпетентність депутатського корпусу палати представників. По-четверте, забезпечує наступність у роботі парламенту за умов відносно частої зміни складу нижньої палати [8, с. 410-412].

Проблема бікамерального представництва надзвичайно актуальна в ситуації соціально- політичного простору, що докорінно змінився, була поставлена і теоретично вирішена Т. Джефферсоном. Ідея репрезентації станових інтересів трансформувалася в ідею і практику представництва «іншого зрізу суспільства», що визначило конструктивне осучаснення сенатських палат. Пізніше французький ліберальний мислитель XIX століття Б. Констан розвив цю ідею в контексті теорії розподілу влади і прийшов до висновку про необхідність розглядати верхню палату як окрему галузь влади з характерним тільки для неї типом представництва [4, с. 17-18].

Представлені цими й іншими вченими теоретичні міркування про користь двопалатного парламентаризму, принципи формування його частин, місце і роль в системі розподілу влади в XIX ст. були акумульовані і знайшли відображення в конституціях Нідерландів, Румунії, Іспанії, Італії й інших країн.

Розвиток федералізму підтвердив стрижневі тези Т. Джефферсона і Б. Констана з приводу особливостей бікамерального представництва й одночасно скорегував базу цього представництва. Найбільш доцільне для періоду їхньої дослідницької роботи формування нижньої палати за принципом презентації особистих інтересів усіх громадян, а верхньої - за принципом представництва майнових інтересів власників втратило актуальність і у своїй сенатській складовій логічно трансформувалося в представництво суб'єктів федерації.

Адаптація верхньої палати під завдання федерально-територіального представництва виявилася настільки функціональною і гармонічною, що фактично вони один з одним стали щільно асоціюватися. Проте, вчені припускають, що це ще не кінцевий продукт становлення бікамералізму, і вже фіксують початок нового етапу його трансформації. Таке

ЛІТЕРАТУРА

Peter A. Hall, Rosemary C.R. Taylor. Political Science and the Three New Institutionalisms // Political Studies. - 1996. - Vol. XLIV. - P. 936-957.

История буржуазного конституционализма XVII-XVIII вв. - М.: Наука, 1983. - 296 с.

Федосов П.А. Двухпалатные парламенты: европейский и отечественный опыт (I) // Полис. - 2001. - № 1. - С. 168-179.

Совет Федерации: Эволюция статуса и функций / Отв. ред. Л.В. Смирнягин. - М.: Институт права и публичной политики, 2003. - 454 с.

Коукли Дж. Двухпалатность и разделение властей в современных государствах // Полис. - 1997. - № 3. - С. 148-168.

Фисун А.А. Политическая мысль в средние века и в эпоху Возрождения // Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. - Харьков: Фолио, 2001. - 831 с.

Монтескье Ш. Избранные произведения. - М.: Гос. изд. полит. лит-ры, 1995. - 799 с.

Федералист. Политические эссе А. Гамильтона, Дж. Мэдисона и Дж. Джея: Пер. с англ. / Под общ. ред., с предисл. Н.Н. Яковлева, коммент. О.Л. Степановой. - М.: Изд. группа «Прогресс» - «Литера», 1993. - 568 с.

Бикамерализм в европейских парламентах: учет интересов и согласование позиций // Аналитический вестник Совета Федерации РФ. - 2003. - № 22 (215) // http://council.gov.ru/inf_sl/inf_iau/vest03.htm.