УДК 342.4(477)(091)

СОЛОВЙОВА Ю.О., Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, м. Київ, Україна

Соловйова Юлія Олександрівна- аспірант відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Ухвалення Конституції України як вияв діалектики інтересів різних політичних сил

У статті досліджується процес прийняття Конституції України через призму інтересів різних політичних сил. Автор акцентує увагу на протиріччях і конфліктах, які виникали між суб'єктами українського політикуму за період незалежності 1990-96 років. Аналізуються причини їх виникнення, тенденції перебігу і вплив на становлення та ефективність функціонування владних структур в Україні.

In clause process of acceptance of the Constitution of Ukraine through a prism of interests of different political forces is investigated. The author brings to a focus to contradictions and conflicts which arose between subjects of a Ukrainian policy for the period of independence 1990 1996. The reasons of occurrence and influence on becoming that efficiency of functioning authority structures in Ukraine are analyzed.

Ухвалення Конституції України 26 червня 1996 року

ознаменувало якісно новий етап становлення сучасної української держави. Хоча нова Конституція була визнана однією з найдосконаліших у Європі, незаперечним фактом було те, що вона стала наслідком компромісу між усіма серйозними політичними силами. Безумовно, величезне значення мало те, що Україна інституювалася як суверенна та незалежна, демократична, соціальна й правова держава. Конституція закріпила основні принципи функціонування цієї держави і громадянського суспільства.

Але Основний Закон залишив нерозв'язаними багато питань, особливо у сфері відносин у трикутнику УРЯД - ПРЕЗИДЕНТ - ПАРЛАМЕНТ. Ці питання мали врегулюватися у подальшому окремими законопроектами ("Про Регламент Верховної Ради", "Про статус Президента", "Про порядок діяльності Кабінету міністрів"), які повинні були не лише докладно розписати конкретні права та обов' язки всіх суб' єктів влади, а й законодавчо закріпити механізм їх взаємодії.

Але потрібні для конкретизації конституційних положень закони не приймалися. Наслідком цього стало наростання інституційних та функціональних протиріч між

основними суб'єктами політичної влади.

Чому ж при всій досконалості Конституції на інституційно-функціональному рівні виникли проблеми? Це ми і спробуємо з' ясувати на основі аналізу процесу, що передував прийняттю Конституції.

Значний внесок у дослідження проблем конституційно-правового розвитку України періоду 1990-96 років зробили сучасні українські історики й правознавці: Мироненко О.М, Орзіх М.П., Кульчицький С.В., Погорілко В.Ф., Бойко О.Д., Кремінь В.Г., Пойченко А.М., Гарань О.В., Пижик А.М, Журавський В.С. та багато інших. Однак науковці майже не торкнулися питань конфліктологічної парадигми процесу ухвалення Основного Закону. Водночас аналізу основних функціональних протиріч присвячені праці безпосередніх учасників політичного процесу: Литвина В.М.: "Україна: досвід і проблеми державотворення. 90-ті роки ХХ століття", "Політична арена України: дійові особи і виконавці", Салія І. "Я повертаюсь", Юхновського І. "Україна - незалежна держава", Гетьмана В.П. "Як приймалася Конституція. Нотатки учасника розробки Основного Закону", тощо.

До 28 червня 1996 року в Україні діяла Конституція УРСР 1978 року, яка у світлі нових політичних реалій потребувала певних змін. Прийняті в Україні закони юридично суперечили чинній Конституції, а це підривало принципи законності. Формування української державності потрібно було здійснювати на міцній конституційній основі.

Перші конституційні дебати розпочалися внаслідок впливу загальносоюзних перетворень у ході серпневих виборів 1990 року до ВР Української РСР. Сам факт цих дебатів засвідчив утрату Компартією України монополії на владу.

У новоствореному законодавчому органі відразу ж виявилося жорстке протистояння комуністичних і демократично налаштованих сил, яке було пов'язане з обранням керівництва ВР. Не погоджуючись із кандидатом від комуністичної більшості (В.Івашком), представники демблоку бойкотували вибори. Це дало змогу комуністам без особливих проблем провести на посаду голови ВР свого кандидата. Але особливої гостроти набуло питання виборів заступників голови, в результаті яких "демократичний блок" змушений був зняти свої кандидатури і заявити про створення парламентської опозиції.

Таким чином, у законодавчому органі відразу ж утворилося два протиборствуючих блоки: комуністична більшість, очолювана

Моро-зом (так звана "група 239" або "За суверенну радянську Україну"), і опозиційна меншість "Народна Рада", очолювана

Юхновським. Між ними в подальшому і розгорнулася політична боротьба.

Пізніше Л.М.Кравчук згадає: "Верховна Рада дванадцятого скликання була, справді, незвичним явищем... Уявіть собі залу, де змушені співпрацювати один з одним номери компартійної ієрархії та люди, які ще зовсім недавно були засуджені за антикомуністичні позиції" [1; с. 51].

28 червня 1990 року комуністична більшість і опозиція почали розгляд питання про державний суверенітет. Але в цей час у Москві відбувався 28 з'їзд КПРС, в якому брали участь делегати від України на чолі з головою ВР В.Івашком. Народна Рада виголосила заяву з пропозиціями відкликати всіх депутатів- делегатів з' їзду для участі у роботі ВР. Комуністична більшість і опозиція вперше виступили спільно, проголосувавши за відкликання депутатів. В результаті В.Івашко добровільно пішов із посади голови ВР. Цей факт засвідчив і виявив негаразди й суперечності в самій КПУ, чим трохи згодом скористалася Народна Рада. За її ініціативою 16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет. Ця подія стала своєрідним пунктом відліку новітнього конституційного процесу, який проходив досить складно у постійній боротьбі між виконавчою й законодавчою гілками влади. Декларація окреслювала стратегічний напрям творення української державності,

проголошувала верховенство Конституції й законів на всій території держави, гарантувала громадянам