Докорінна трансформація політичного устрою України розпочалася 5 липня 1991 року з прийняттям ВР трьох законів: "Про заснування поста Президента Української РСР", "Про внесення змін і доповнень до Конституції України" і "Про вибори Президента Української РСР". Виникнення на політичній арені нової фігури - Президента мало безумовне значення на фоні неспроможності радянських органів влади справлятися з роллю носіїв нероздільної влади. Але відразу виникли інституційно- функціональні суперечності. Чинна конституція 1978 року проголошувала "Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Усі інші державні органи підконтрольні й підзвітні Радам народних депутатів" (стаття 2). З упровадженням нової посади в радянську Конституцію було внесене доповнення "Президент України є главою держави й главою виконавчої влади" (стаття 114-1). Це явне протиріччя мало бути вирішене лише прийняттям Нового Основного Закону. Унаслідок появи фігури Президента становище політичної системи України не поліпшилося. Замість ефективного розмежування сфер діяльності владних структур, утворилося три центри влади - Президент - ВР - Уряд, навколо яких виник цілий клубок протиріч [7;с. 54].

З червня 1991 року Конституційна комісія активно займалася розробкою проекту Основного Закону. В Україні почала складатися певна узгодженість дій демократичних сил і номенклатурної бюрократії щодо питання суверенізації республіки. В умовах загрози перевороту, так званого заколоту московської верхівки "ГКЧП", в Україні відбулася доленосна подія 24 серпня на позачерговій сесії ВР ухвалила Акт проголошення незалежності. В цьому документі зазначалося, що територія України є неподільною і недоторканною і віднині в Україні матимуть чинність виключно Конституція й закони України. Це було суттєвим поступом порівняно з Декларацією про Державний суверенітет, яка стверджувала лише верховенство Конституції й законів УРСР на своїй території. Одночасно голова Народної Ради І. Юхновський виступив із двома пропозиціями - підтвердити цей Акт всенародним референдумом і заборонити діяльність компартії України через її причетність до заколоту. В результаті, 26 серпня 1991 року указом Президії ВР було тимчасово припинено діяльність КПУ, а 30 серпня - було прийнято указ про її заборону [8;с. 189]. Але комуністи не зникли з політичного життя. Уже 26 жовтня 1991 року частина колишніх членів КПУ утворили Соціалістичну партію на чолі з О.Морозом, яка майже повністю залишилася на комуністичній платформі. Серед важливих документів після проголошення незалежності, слід відзначити постанову ВР "Про створення служби національної безпеки" від 20 вересня, закон "Про державний кордон України" від 7 листопада й закон "Про громадянство України", який уже не передбачав подвійного громадянства, порівняно з Декларацією про державний суверенітет. На території республіки було запроваджено обіг купонів багаторазового використання згідно постанови ВР від 9 вересня. Усе це свідчить про те, що до проведення референдуму в Україні було створено реальні передумови для становлення незалежної держави.

1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі Акт проголошення незалежності підтримали 28,8 мільйона громадян України, що становило 90,32% із тих, хто брали участь у голосуванні [9; с. 61]. Але цей документ був також наслідком політичного компромісу. Оскільки прокомуністична більшість Верховної Ради пішла на проголошення незалежності під тиском національно-демократичних сил, Акт носив характер декларації, в якій учасники політичного процесу лише окреслили абриси майбутньої державності. Однак уже самим фактом ухвалення, цей Акт став чинником і ознакою оновлення законодавчої бази української державності та початку конституційного процесу.

Разом із всеукраїнським референдумом відбулися президентські вибори. Ця блискуча ідея Л.Кравчука не залишила шансів на перемогу іншим претендентам. (Л.Кравчук отримав 61,59% голосів виборців). Цікавою колізією президентських виборів стало те, що народ підтримав рухівську ідею незалежності, але доручив її імплементацію колишньому комуністові і рухівському опонентові [10; с. 39].

Президентські вибори виявили негативну тенденцію, яка характеризувала українське політичне життя в подальшому, а саме - нездатність національно-демократичних сил відступити від власних амбіцій (вони не спромоглися навіть висунути єдиного кандидата на президентську посаду) і досягти консенсусу.

Л. Кравчук відразу ж після принесення присяги запропонував обрати на посаду голови ВР І.Плюща. Парламент практично без обговорення 5 грудня 1991 затвердив цю кандидатуру 261 голосом "за". Тільки-но вступивши на президентство, він намагався реально очолити виконавчу владу, незважаючи на протидію ВР. З цією метою ним була висунута ідея створення Державної Думи як органу, який мав визначати основні принципи діяльності виконавчої влади. Однак на практиці ця ідея виявилася не ефективною. Проіснувавши близько року, Державна Дума була розпущена Президентом.

Розмитість повноважень між законодавчою й виконавчою гілками влади призводила до постійних конфліктів між Президентом і Верховною Радою. Від "перетягування владних повноважень" діяльність уряду дуже страждала, який перетворювався, за висловом Л.Д.Кучми, на "козачка двох панів" [11].

Кульмінаційним моментом поглиблення суперечностей між виконавчою й законодавчою гілками влади стала політична криза кінця 1993 - поч. 1994 рр. Основним предметом суперечок було питання щодо головування у виконавчій владі. Восени 1992 року, Верховна Рада надала Уряду надзвичайні повноваження, послаблюючи при цьому позиції Президента (він був позбавлений права накладати вето на урядові декрети) і висунула на перший план фігуру Прем' єр-міністра, яким тоді був