Слід відмітити, що протистояння законодавчої й виконавчої гілок влади мало місце не тільки в центрі, а й на місцях. Гостра боротьба розгорнулася навколо закону "Про представника Президента України", який був певною спробою Президента створити президентську вертикаль на місцях замість радянської системи влади. Ситуація дедалі погіршувалася через відсутність Основного Закону, прийняття якого постійно блокувалося та затягувалося у часі.

Протягом червня 1992 року Конституційною комісією було розроблено перший Проект Конституції. Ним передбачалося, що Україна стане президентською республікою, пропонувалася назва держави - республіка Україна. Законодавча влада мала належати двопалатному парламенту - Національним Зборам України (стаття 124), виконавча - Президентові, який статтею 175 визначався як "глава держави і глава виконавчої влади" і Кабінету міністрів, який мав бути підпорядкований Президенту і перед ним відповідальний (стаття 190). Проект передбачав створення механізму стримувань і противаг між виконавчою і законодавчою гілками влади. Зокрема, визначав право Президента на розпуск Національних зборів (стаття 187). Парламент мав право як похідним від дій президента за власною ініціативою ухвалити рішення про вияв недовіри і про проведення у зв'язку з цим референдуму з приводу припинення повноважень Президента. Але як зазначали фахівці, "перший проект Конституції відрізнявся конституційним романтизмом, оскільки не спирався на досвід функціонування самостійної держави взагалі і на традиції правової держави" [12; с. 79]. У ході всенародного обговорення робочою групою були внесені суттєві зміни, з'явився інший проект датований 27 травня 1993 року. Він моделював парламентсько-президентську

республіку. Новим у цьому проекті було те, що Президент визначався як "глава держави, який виступає і діє від її імені" (ст. 144), а Кабмін є вищим органом державної виконавчої влади [13; с. 195-264].

Здавалося б, були створені передумови для прийняття нової Конституції, але виникла дискусія з приводу суб'єкта, який мав приймати Основний Закон держави - ВР чи Конституційна Асамблея. Ідею скликання Конституційної Асамблеї відстоювали Українська республіканська партія, Демократична партія, Партія демократичного відродження, але вона не знайшла підтримки у вищих органах влади.

Узагалі впродовж 1991-96 років було підготовлено багато проектів Конституції, чотири були офіційні (перший проект від 01.07.1992, другий - від 26.10.93, третій - від 15.11.1995, четвертий - від 11.03.1996) та багато неофіційних проектів, підготовлених різними політичними силами. Характерною особливістю було те, що основна боротьба точилася не за загальнометодологічні принципи Конституції, а безпосередньо за розмежування владних повноважень, функцій основних гілок влади. Процес створення Конституції затягувався у часі, оскільки Верховна Рада і Президент не могли поділити сфери впливу. Ці два суб' єкти конституційного процесу певною мірою були зацікавлені в збереженні "хаосу влади", оскільки це давало їм можливість діяти не в жорстких визначених рамках своєї компетенції, а розширювати їх на власний розсуд. Відсутність Конституційного Суду, який покликаний бути арбітром між гілками державної влади, значною мірою поглиблювала кризу між ними.

Інституційна трансформація політичної системи затягнулась у часі. Левова частка відповідальності за зволікання у прийнятті нової Конституції припадала на діяльність депутатів-комуністів, які намагалися зберегти якомога більше елементів радянської системи і всіляко тиснули на виконавчу владу. Питання про відповідальність за розробку та прийняття Конституції залишалося відкритим. Президент та його оточення, у свою чергу, намагалися вибороти для себе якомога більше повноважень, розуміючи, що відповідальність за процедурні питання прийняття Конституції лежить на Верховній Раді. Взаємні звинувачення гілок влади досягли апогею, коли сторони конфлікту навіть не хотіли бачити єдиний проект Конституції.

Таким чином, безкомпромісна позиція прихильників збереження радянської системи - з одного боку, та прихильників парламентської, президентської чи президентсько-парламентської - з іншого, восени 1993 року остаточно загальмували конституційний процес, внаслідок якого діючою залишилася Конституція УРСР 1978 року, до якої було внесено понад 200 поправок [7; с. 61]. За таких умов почалися дострокові вибори до ВР - в березні і президентські - у червні 1994 року.

Травень - серпень 1994 року можна назвати переломними в новітній історії України. Практично одночасно змінилися всі владні структури: Президент, ВР і Кабінет міністрів. Основною метою такого оновлення влади було налагодження конструктивних відносин між Парламентом і Президентом. Спроба налагодження таких відносин була здійснена напередодні президентських виборів. ВР затвердила кандидатуру прем'єра,

запропоновану Президентом, ним став В.Масол. 19 липня 1994 року Л.Кучма, О.Мороз і В.Масол опублікували спільну заяву, в якій заявили про наміри дотримуватися чинної Конституції і змінювати її лише за доброї волі всіх сторін [9; с. 79].

Парламентські вибори, які вперше відбувалися на багатопартійній основі, проходили досить складно, в декілька турів. Але все рівно не був повністю сформований законодавчий орган. Обрання депутатів у 44 округах було відкладено Парламентом за пропозицією Центрвиборчкому на рік. Такий довгостроковий виборчий марафон свідчив про зростання індиферентності виборців, що було прямим наслідком невдоволення населення соціально-економічною ситуацією в країні.

Право на формування груп і фракцій отримали лише чотири партії: КПУ (90), Народний Рух (22),