Порівняно швидко відбулася структуризація ВР України. На 1 липня 1994 року у її складі нараховувалося 20 груп і фракцій: фракція "Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя" (84), фракція "Народний рух" (27), Соціалістична фракція (25), група "Центр" (38), група "Аграрники України" (36), група "Реформи" (27), група "Єдність" (25), група "Державність" (23), Міжрегіональна депутатська група (25), 20 депутатів не входили ні до однієї з депутатських фракцій і груп [14]. Головою ВР було обрано О.Мороза.

Відразу ж виникла перша парламентська криза навколо обрання першого заступника голови. В результаті тривалих дебатів ним став лідер СелПУ О. Ткаченко. Таким чином, парламент потрапив під контроль лівих сил, які контролювали в парламенті майже третину мандатів.

Вибори до парламенту відбувалися на фоні ретельної підготовки до боротьби за президентську посаду. Ліві партії прагнули забезпечити свій успіх на виборах і висунули єдиного кандидата - О. Мороза, але зазнали нищівної поразки.

Усього Центральною виборчою комісією було зареєстровано 7 кандидатів у президенти: Л.Кравчук, І.Плющ, В.Бабич, В.Лановий, Л.Кучма, О.Мороз, П.Таланчук. За результатами першого туру виборів залишилося лише двоє претендентів діючий президент і Л. Д. Кучма. Протягом всієї президентської кампанії Леонід Кравчук намагався перенести вибори, пояснюючи це багатьма причинами, по-перше, можливістю створення вакууму влади (ВР ще не стане дієвою), по-друге, нерозробленістю конституційних положень про повноваження президента, тощо. Але, насправді, згода на проведення дострокових виборів була лише тактичним ходом Президента, спробою виграти час для політичних маневрів і компромісною альтернативою проведенню референдуму. 19 липня голосами понад 52 % виборців Президентом було обрано Л.Д.Кучму. Так "закінчилася епоха Леоніда "першого" і почалася епоха Леоніда "другого" [15; с. 487].

Перші сто днів свого президентства новообраний Президент використав по максимуму. Було видано ряд указів, які відносилися до системи державного управління, економіки, боротьби з корупцією "Про міри по здійсненню державної виконавчої влади", "Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях", тощо. Цими указами встановлювалася єдина вертикаль державної влади на чолі з Президентом. Л.Д.Кучма фактично відсторонив від керівництва урядом Прем'єр-міністра Масола, зробивши ряд кадрових призначень віце-прем'єрів. Діючий Президент своїм прикладом наочно продемонстрував, що за відсутністю Основного Закону можна доволі легко узурпувати владні повноваження.

Реалізація Л. Д. Кучмою нового курсу ринкових реформ винесла на "порядок денний" питання про політичну владу і як наслідок - питання конституційного розвитку держави.

Новий імпульс конституційному процесу мала надати Конституційна комісія створена 10 листопада 1994 року, яка, на відміну від попередньої, вже була загальнодержавною комісією, а не органом ВР. До її складу ввійшли 15 народних депутатів, 15 осіб призначених Президентом, Голова Конституційного суду, по два представники від вищого й арбітражного судів та Генеральний прокурор, один представник від АРК, секретар комісії. Співголовами комісії стали голова ВР О.Мороз та Президент Л.Кучма. До речі, це було явним порушенням чинної Конституції, яка ухвалення Основного Закону відносила виключно до повноважень ВР.

За період незалежності в Україні так і не були створені умови для успішного функціонування всіх гілок влади. Це лише посилювало конфронтацію між ними. Слід зазначити, що винними в цьому були всі суб'єкти влади, оскільки чітке юридичне закріплення функцій різко знижувало їх можливості "перетягування ковдри" на свій бік.

Певною спробою прискорення

конституційного процесу і виходу із кризового стану було винесення Президентом на обговорення ВР проекту, так званої малої Конституції "Про державну владу та місцеве самоврядування" Але для його прийняття вимагалася кваліфікована більшість у Верховній Раді. Цей документ відразу ж був приречений загострити протистояння двох гілок влади, оскільки істотно розширював компетенцію Президента, відповідно обмежуючи права Верховної Ради. 18 травня 1995 року цей закон було ухвалено простою більшістю голосів у ВР, але не введено в дію, оскільки не було підтримано зупинити дію більш ніж 50 статей чинної Конституції України.

На кінець весни 1995 року боротьба між Президентом і Парламентом досягла свого апогею. Під загрозою проведення референдуму з проекту "Про державну владу та місцеве самоврядування" Президент Л.Кучма змусив законодавчий орган піти на компроміс, результатом якого стало укладення Верховною Радою Конституційного договору 8 червня 1995 року. Цей документ визначав повноваження основних гілок влади до прийняття нової Конституції України [16; с. 323].

Договір зафіксував статус Верховної Ради як єдиного законодавчого органу влади. До виключних прерогатив парламенту належали питання прийняття бюджету, Конституції, проведення всеукраїнського референдуму. ВР могла також накладати вето на укази Президента у разі їх невідповідності Конституції і законам України. Президент України визначався главою держави і главою виконавчої влади, а Кабмін - центральним органом державної виконавчої влади, підпорядкованим Президентові і відповідальним перед ним (стаття 29). Але Кабмін перебував і під контролем ВР, яка могла висловити йому недовіру у разі незгоди з програмою діяльності уряду, що подається на розгляд парламенту та в разі несвоєчасного подання проекту державного бюджету. Конституційний договір не передбачав таких жорстких противаг у взаємодії гілок влади, як розпуск ВР Президентом і, навпаки, імпічмент Президента з боку ВР.

Конституційний договір значно посилив фігуру Президента, послабивши при цьому повноваження Прем'єр-міністра. Останній, згідно статті 30 Конституційного договору, мав організовувати і координувати діяльність Уряду, діючи в межах, визначених Президентом, тобто перетворювався на суто формальну фігуру.

Сам факт