Яскравим прикладом такого конфлікту було протистояння пов' язане з Генеральним прокурором В.Дацюком. За зловживання владними повноваженнями ВР двічі відправляла його у відставку і двічі Президент видавав укази про підтвердження його повноважень. Лише після п'ятимісячного протистояння був знайдений компроміс. Президент погодився на відставку Дацюка за тієї умови, щоб на цю посаду було призначено бажану для нього особу - колишнього прокурора Дніпропетровської області Григорія Ворсинова. Захищаючи "спійманого на гарячому" прокурора, Леонід Данилович певно, керувався однією обставиною - саме за часів Дацюка були порушені кримінальні справи проти основних лідерів Парламенту - голови ВР О.Мороза та його заступника О.Ткаченка.

Останні надії і сподівання, пов'язані з Конституційним договором, були втрачені як тільки-но розпочалася ґрунтовна робота Конституційної комісії з підготовки проекту нового Основного Закону держави.

Глибока поляризація депутатських фракцій і груп, з одного боку - лівих, а, з іншого - правого і центристського спрямування унеможливлювала досягнення консенсусу у ВР з приводу основних положень Конституції, а через це - і ухвалення її парламентським шляхом. Президент був готовий застосувати крайню міру - проведення всенародного референдуму. Подальше загострення відносин між гілками влади позначилось і на дієвості Конституційної комісії. Відчуваючи загрозу конституційному процесу, група народних депутатів правого і центристського спрямування створила міжфракційну узгоджувальну групу з метою вироблення компромісного проекту Основного закону. Аби надати рішенням цієї групи легітимного і законного характеру, згодом вона була перетворена на Тимчасову спеціальну комісію.

Конституційна ж комісія, яка була створена за участю Президента, підготувала офіційний проект Конституції і подала його на парламентське слухання. Розпочалися активні і тривалі дебати. Особливо активізувалися представники лівих сил, які наполягали на одночасному розгляді альтернативних конституційних проектів, в тому числі й так званому "проекту 125-и", підготовленому фракцією комуністів. Та все ж 24 лютого 1996 року офіційний проект, незважаючи на опір, було затверджено Робочою групою Конституційної Комісії. Порівняно з попереднім проектом, в ньому передбачалося значне посилення президентських повноважень. Суттєві корективи було внесено в розподіл повноважень між Президентом і Кабінетом міністрів.

Стаття 111 проекту визначала "Кабінет міністрів України є центральним колегіальним органом виконавчої влади", підпорядкований Президенту України та відповідальний перед Національними зборами, який керується в своїй діяльності Конституцією, законами й актами Президента України.

Статті 113 і 115 стверджували, що Кабмін утворюється на термін повноважень Президента України, а керівники міністерств та інших центральних органів виконавчої влади відповідальні за результати діяльності перед Президентом України [17; 99-140].

Цей проект пройшов три читання. До його тексту було подано близько п' яти тисяч пропозицій. Протягом трьох місяців депутати не могли ухвалити Конституцію через гостру конфронтацію націонал-демократичних і лівих сил . Націонал-демократичні сили схилялися до беззастережної підтримки Президента з метою домогтися ухвалення Конституції за будь-яких обставин.

Ліві ж висунули ряд вимог стосовно символіки, гарантій соціальних прав, статусу російської мови, тощо [18; с. 86].

За умов політичного протистояння з ВР Президент Л.Д. Кучма видає Указ про винесення 25 вересня 1996 року на всеукраїнський референдум проекту Конституції України, причому не проект, ухвалений ВР у першому читанні, а проект, підготовлений Конституційною комісією. Стаття 71 Проекту фіксувала двопалатну структуру законодавчого органу. А це означало, що ухвалення проекту на референдумі автоматично призвело б до переобрання парламенту. За можливості такої небезпеки Верховна Рада прийняла рішення працювати у режимі одного засідання доти, доки не буде завершена робота над проектом. Завершальний етап прийняття Конституції України ще раз підкреслив і найяскравіше виявив домінантну лінію поведінки основних суб'єктів політичного процесу - принцип "хто- кого". Парламентарі спромоглися відступити від власних амбіцій і виробити певні компромісні рішення лише в умовах загрози втрати впливу ВР на конституційний процес.

В результаті - 28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин Верховна Рада 321 голосом "за" (при 45 - "проти", 12 - "утримались" та 17 - "не голосували") ухвалила Конституцію України [19; с. 5]. Це було неабияким досягненням для молодої української держави. Але компроміс - це завжди компроміс на певний проміжок часу. Гостра боротьба між двома гілками влади завершилась, але, на жаль, конституційне поле не стало безконфліктним.

Отже, на основі вищенаведеного, слід констатувати, що конституційний процес у 1991-1996 роках характеризувався жорстким протистоянням власне гілок влади, а не різновекторних політичних сил. Політична структуризація українського суспільства того часу мала зародковий характер, не існувало механізмів забезпечення політичної

відповідальності партій, що входили до складу Верховної Ради. Тому основна боротьба точилась між інституціями і представниками різних гілок влади за розподіл владних повноважень.

В цілому, ми стали свідками перманентного конфлікту, що не раз набував форми відкритого протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади, уособлюваними Президентом України та Верховною Радою. Домінантною больовою точкою конфронтації було питання "розподілу влади", щодо якого сторони займали протилежні позиції. Основний інтерес Президента акцентувався на посиленні власних повноважень і побудови сильної вертикалі виконавчої влади.