Керівництву (уряду) не надані повноваження, які дозволяють втручатися в законодавчу діяльність, якщо не рахувати право законодавчої ініціативи, яке широко використовується на практиці. Якщо в уряду з'являються заперечення проти прийнятого закону, то він може звертатися в Конституційний суд. Президент ФРН - фігура не така впливова, як США та Франції.

Сучасне трактування теорії розподілу влади, а також механізму стримувань та противаг у Великобританії будується на більш тісних зв'язках законодавчої та виконавчої влад, ніж в інших країнах. Монарх проголошений головою виконавчої влади, але одночасно він являє собою складову частину законодавчої влади.

Міністри не відокремлюються від парламенту, оскільки вони є членами однієї з його палат. В той же час інші державні службовці, в тому числі ті, що займають, найвищі посади в керівному апараті відокремлені від парламентської та іншої політичної діяльності. Керівництво користується досить великою самостійністю, що не виключає можливість парламенту вирішувати питання про відставку. Контроль парламенту над виконавчою владою, в принципі, досить сильний.

Таким чином, теорія розподілу влади закріплені в багатьох конституціях, при цьому конкретні форми її реалізації досить різні. В той час, як в деяких країнах поєднання тими ж органами функцій різних влад, вважається недопустимим, в інших - склались інші традиції і міністри, як правило, є членами парламенту. В багатьох країнах виключається можливість наділення виконавчої влади правом видання законів. Є і країни, в яких за певних умов припустиме видання законів виконавчими органами (Президент, уряд).

Прихильники бачать в теорії розподілу влади один із основоположних принципів демократії. У теорії розподілу влад є й інші аргументи в її користь. Перш за все, це історичний досвід, що підтверджує дієвість теорії на різних етапах розвитку людської цивілізації, в далеко не однакових умовах: політичних, соціальних, економічних.

Треба мати на увазі, що теорія розподілу влади має не тільки прихильників, але й противників, які докоряють їй в застарілості, відірваності від реального сучасного світу. Як правило, спір ведеться на рівні філософських роздумів, але є й випадки коли він використовується для вирішення прагматичних завдань.

В центрі уваги наводиться, як правило, проблема раціональності та ефективності. Критики відкрито нарікають, в зв'язку з цим, що затримки з часом переважають гідність теорії розподілу влади. З позиції народовладдя слабким і незахищеним надається право контролю за дотриманням законів, а відносна самостійність керівництва породжує бюрократизм, корупцію і посилення внутрішньо парламентських позицій. Протиріччя між гілками паралізують механізм управління, роблять неможливим проведенням цілеспрямованої політики.

Інституціоналізм набуває властивості самоцілі і розходиться з ідеологією управління і його головним завданнями. В зв'язку з цим великомасштабні програми залишаються нереалізованими. Принцип розподілу влад, в цілому, не був сприйнятий і марксизмом. Більш того, його довгі роки відкидали і критикували як сторонній і нікому не потрібний інститут. І для такого підходу були свої підстави. Як відомо, для К. Маркса і Ф. Енгельса, а потім і для В. Леніна держава являла собою політичну надбудову, обумовлену відповідним економічним базисом. Головне призначення держави полягало в тому, щоб забезпечувати і охороняти диктатуру класу, пануючого в суспільстві. В відповідності з таким підходом, на перший план висуваються класові, політичні властивості держави, її соціально-економічні корені, а, отже, і правова сторона - інститути, повноваження, процедури і інше - відводились в сторону. Розподіл влади трактувався в найкращому випадку з функціональної позиції. За Марксом, те, що сприймають як священний і непорушний принцип, є нічим іншим, як звичайний промисловий поділ праці, який застосовується до державного механізму у вигляді спрощення і контролю.

Проти теорії розподілу влади говорив досвід Паризької комуни. Досягненням Комуни вважалося те, що вона була «працюючою корпорацією», яка поєднувала прийняття законів із впровадженням завдань безпосереднього управління. Паризька Комуна протиставлялась і буржуазному парламентаризму, який проявив немало слабкостей і внутрішніх суперечностей. Розрив з таким парламентаризмом повинен був дозволити робочому класу прямо і безпосередньо висловлювати і диктувати свою волю, провадити в життя інтереси трудящих. Така позиція марксизму-ленінізму підкреслювалась критикою парламентських інститутів за те, що вони перетворюються в пусті розмови, за спиною яких посилюються виконавчі структури [7, с. 134].

Суть теорії розподілу влади якраз в цьому і полягає, щоб уникнути конфліктів, які народжуються протистояннями влад, прагненням їх зайняти верхню «сходинку влади». Розділення функцій між державними органами відбувається таким чином, щоб скласти необхідну єдність, взаємозалежний комплекс, який би забезпечував погоджене управління державними справами. Демократична організація держави передбачає, що носієм законодавчої влади виступає парламент. Положення про те, що парламент уособлює законодавчу владу, ясно зазначено в Конституції США 1978 року: «всі законодавчі повноваження, цим встановленні, передаються Конгресу Сполучених Штатів, який складається з Сенату і Палати представників» (ст. 1). Конституція Франції 1958 року щодо цього містить просту, але чітку формулу: «Закони приймаються Парламентом» (ст. 34). В Конституції Мексики зазначено: «Законодавча влада в мексиканських Сполучених Штатах покладається на Генеральний конгрес, який складається із двох палат: Палати депутатів і Палати Сенаторів» (ст. 50). Функції парламенту, як правило, не