Автор, підкреслюючи унікальність та індивідуальність особистості, задається питанням: «Як саме сучасна людина розуміє слово «свобода»«? Не дивлячись на величезну кількість філософських трактовок даного поняття, всі їх можна звести лише до двох найсуттєвіших варіантів: свобода являє собою або відсутність зовнішнього тиску, або ж присутність чогось принципового у житті людини.

Отже, Е. Фромм розрізняє «свободу від» (негативну) та «свободу задля» (позитивну).

Безвихідність людських учинків кваліфікується Фроммом саме як «свобода від.» - у тому розумінні, що людина біжить від свободи, коли формально її отримує [2, с. 430].

Зворотньою стороною «свободи від» є самотність та відчуження. Така свобода - тягар для людини, адже, отримавши нарешті свободу, людина у повній мірі відчуває свою одинокість. Фромм описав три типових невротичних механізми «втечі» (психологічного захисту) від негативної свободи. Це авторитарний, конформістський та деструктивний різновиди невротичного характеру. Перший виражається у мазохістському потязі до підкорення себе іншим або в садистичному прагненні до підкорення інших собі. Другий полягає у відмові від своєї індивідуальності та намаганні бути «як усі». Третій - у нестримному потязі до насилля, жорстокості, руйнування.

Отже, підсумовуючи механізми втечі від свободи, наведені Е. Фроммом, можна схематично зобразити причинно-наслідкові зв'язки наступним чином (табл. 1).

Отже, перед особистістю стоїть наступний вибір: вона повинна або «... зуміти возз'єднатися зі світом в спонтанності любові і творчої праці або знайти собі якусь опору за допомогою таких зв'язків з цим світом, які знищують її свободу та індивідуальність» [3, с. 40].

Таким чином, на противагу негативній свободі Фромм формулює й ознаки свободи позитивної, «свободи заради.». Він відзначає, що «.позитивна свобода полягає в спонтанній активності всієї цілісної особи людини. Спонтанна активність - це вільна діяльність особи» [3, с. 330].

Більше того, він зазначає, що «... спонтанна активність - це єдиний спосіб, яким людина може подолати страх самотності, не відмовляючись від повноти свого «я», бо спонтанна реалізація її єства знову об'єднує її зі світом - з людьми, природою і самою собою» [3, с. 333].

Тобто фактично своєрідними ліками від тривожності, безсилля та ізоляції є саме позитивна свобода, що проявляє себе у таких видах спонтанної діяльності, як усвідомлені любов, праця, творчість тощо.

Ще однією категорією, яку детально досліджував Е. Фромм і яка надзвичайно цікавить нас у рамках досліджуваної проблематики, є категорія «підкорення», яку він пов'язував із мазохістською тенденцією авторитарного невротичного характеру.

В контексті розгляду поставленої проблеми автор намагається виявити, чи існує інстинктивне прагнення до підкорення? чи можна назвати це прагнення цілком природнім? чи може бути підкорення джерелом особливого роду задоволення?

Для початку варто визнати, що невротичні прагнення до влади та до підкорення не є двома взаємоунеможливлюючими полюсами, адже часто вони співіснують у характері однієї особистості і проявляються за відповідних зовнішніх умов, розвиваються як реакція на певні умови життя. До того ж, цікавим є факт, що з давніх часів дослідники виправдовували або хоча б із розумінням ставилися до жаги людини до влади (Т. Гоббс, «Левіафан» тощо), оскільки, мовляв, вона є природньою і визначальною в природі людини. Проте зараз, на думку авторки, ми можемо говорити і про прагнення до підкорення як про природню реакцію особи на вплив та зовнішні умови, оскільки із все більшою глобалізацією сучасного світу в людини має бути можливість віднести себе до якоїсь системи, яка направляла б її життя, надавала йому сенс. Саме внаслідок подібних тенденцій прагнення до підкорення можна вважати не тільки не менш об'єктивним явищем, ніж жага влади, а можна констатувати, що іноді воно стає значно більш поширеним і природнім серед відповідних верств населення (наприклад, середній клас).

Тенденція до підлеглості може розвиватися як реакція на певні умови життя, тобто ставати результатом динамічної адаптації особистості. Річ у тім, що Е. Фромм розрізняє дві форми адаптації особи до навколишнього середовища - статичну і динамічну [див. 3, с. 30-31]. Статична адаптація являє собою фактично просте пристосування до зовнішніх умов і залишає структуру характеру особистості незмінною. Тоді як друга форма, динамічна адаптація, стає причиною кардинальних зрушень у характерологічній структурі особистості. Таким чином, фактично саме динамічна адаптація відповідає за появу індивідуальності, адже внаслідок неї розвиваються як позитивні, так і негативні індивідуальні риси.

Проте з огляду на проблему прагнення до підкорення, яку ми аналізуємо, ми можемо говорити, що така форма адаптації стає причиною транформації особистості, адже «гарна пристосованість часто досягається лише за рахунок відмови від своєї особи; людина при цьому прагне більш- менш уподібнитися зразку, що, як вона вважає, вимагається, і може втратити всю свою індивідуальність і безпосередність» [3, с. 178]. Таким чином, ми можемо констатувати, що динамічна адаптація може як відповідати за появу індивідуальності особи, так і ставати причиною її втрати. Зокрема, можна припустити, що деякі