зовнішні щодо особистості умови, характерні, наприклад, для Німеччини 20-х років ХХ століття (поразка у Першій світовій війні, виплата репарацій, загальне збідніння населення та втрата впевненості у майбутньому), стали причинами динамічної адаптації та викликали як реакцію прагнення до підкорення та бажання приєднатися до більшої сили, що в подальшому призвело до розвитку тоталітаризму, адже недарма потреба у підлеглості стала основною тезою в ідеології Гітлера.
Прагнення до підкорення у рамках мазохістських схильностей може реалізовуватися з двох боків: першою стороною є «зречення від своєї індивідуальності, знищення власного «я» і спроба за рахунок цього подолати нестерпне відчуття безсилля.», а другою стає «... спроба перетворитися на частину більшого і сильнішого цілого, спроба розчинитися в зовнішній силі і стати її частинкою. Цією силою може бути інша людина, який-небудь суспільний інститут, бог, нація, совість або моральна необхідність. Ставши частиною сили, яку людина вважає непохитною, вічною і прекрасною, вона стає причетною до її потужності і слави. Індивід цілком відрікається від себе, відмовляється від сили і гордості свого «я», від власної свободи, але при цьому знаходить нову впевненість і нову гордість в своїй причетності до тієї сили.» [3, с. 200].
Причинами, через які індивід прагне підкоритися іншій силі, є не лише бажання позбавитися самотності та тривожності, але й те, що він буде «... позбавлений від остаточної відповідальності за свою долю, а тим самим і від сумнівів, яке рішення прийняти» [3, с. 201].
Говорячи про садистсько-мазохістську особу в контексті проблеми підкорення, Еріх Фромм одним з перших застосовує поняття «авторитарного характеру». Цей термін він вважає цілком виправданим, адже подібна особа «. завжди характеризується особливим відношенням до влади. Така людина захоплюється владою і хоче підкорятися» [3, с. 211-212], вона виправдовує будь-яку владу самим фактом її існування.
Звісно, авторитарний характер може превалювати не за будь-якої влади, тому можливим є розмежувати її за раціональністю та ірраціональністю ставлення: «Влада є результатом міжособистісних взаємовідносин, за яких одна людина дивиться на іншу як на вищу по відношенню до себе. Але існує принципова різниця між тими відносинами «вищих» та «нижчих», які можна визначити як раціональний авторитет, і тими відносинами, які можна назвати придушуючою владою» [3, с. 212]. У даному випадку нас цікавить саме другий тип відносин, оскільки «... за умов пригноблюючої влади неминуче зростання або ненависті до неї, або ірраціональної надоцінки і захоплення. При раціональному авторитеті ці відчуття зникають, оскільки підлеглий стає сильнішим і, отже, ближчим до свого керівника» [3, с. 214].
Авторитарний характер відрізняється особливим ставленням до підкорення та підлеглості, тому необхідно розглянути основні його характеризуючі особливості:
«... найспецифічнішою його рисою є відношення до влади і сили. Для авторитарного характеру існують, так би мовити, дві статі: сильні й безсилі. Сила автоматично викликає його любов і готовність підкорятися незалежно від того, хто її проявив. Сила привертає його не заради тих цінностей, які за нею стоять, а сама по собі, тому що вона - сила. І так само, як сила автоматично викликає його «любов», безсилі люди або організації автоматично викликають його презирство. При одному лише виді слабкої людини він відчуває бажання напасти, подавити, принизити» [3, с. 217-218];
«Відношення авторитарного характеру до життя, вся його філософія визначається його емоційними прагненнями. Авторитарний характер любить умови, що обмежують свободу людини, він із задоволенням підкоряється долі» [3, с. 219];
«Загальна риса всього авторитарного мислення полягає в переконанні, що життя визначається силами, що лежать зовні людини, зовні її інтересів і бажань. Єдине можливе щастя полягає в підкоренні цим силам» [3, с. 221];
«Страждати покірливо - в цьому вища чеснота і заслуга такої людини, а не в тому, щоб спробувати припинити ці страждання або принаймні зменшити їх. Не змінювати долю, а підкорятися їй - в цьому героїзм авторитарного характеру» [3, с. 223].
Існує в авторитарному характері одна особливість, яка, на перший погляд, суперечить прагненню до підкорення: тенденція чинити опір владі і відкидати будь-який вплив «зверху». Іноді цей опір змінює всю картину і тенденції підкорення стають непомітні. «Така людина постійно бунтує проти будь-якої влади, навіть проти тієї, яка діє в її інтересах і абсолютно не застосовує репресивних заходів. Іноді відношення до влади роздвоюється: люди можуть боротися проти однієї системи влади, особливо якщо вони розчаровані недостатньою силою цієї системи, і в той же час - або пізніше - підкоряються іншій системі, яка за рахунок своєї більшої потужності або великих обіцянок може задовольнити їх мазохістські потяги» [3, с. 218]. Тобто, як ми бачимо, тенденція до підлеглості у будь-якому разі є характерною для авторитарної особистості.
Авторитарний характер відрізняється не тільки прагненням до підкорення сильнішим, але й нетерпимістю до будь-якої слабкості та відмінності: «Авторитарна особа знаходить силу для дії, лише спираючись на вищу силу... Нестача сили служить для такої людини безпомилковою ознакою вини і неповноцінності; якщо влада, в яку вона вірить, проявляє ознаку слабкості, то її любов і пошана перетворюються на презирство і ненависть. У ній немає «наступальної сили», що дозволяє атакувати владу, що встановилася, не віддавшись перед тим в рабство іншій, більш сильній владі» [3, с. 222-223]. До того ж, «будь-які