Під впливом ліворадикальних ідей французького революціонера О. Бланкі, який вважав збройне насильство ефективним засобом політичної боротьби у досягненні соціальної справедливості, у «працях» російських народовольців С. Нечаєва, М. Морозова, П. Ткачова, В. Чернова та ін. була сформульована «теорія терористичної боротьби», основні положення якої можна звести до наступного: терористичні замахи, як своєрідна форма «діалогу», яку тривалий час вели революціонери, повинні сприяти дезорганізації уряду з метою зміни політики; терористична боротьба розглядалася як засіб збурення народу, щоб підштовхнути його до повстання; своїми діями революціонери- терористи намагалися підірвати «привабливість» урядової сили. Така моральна парадигма терористів, яка базувалася на спробах морального виправдання актів насильства, месіанських претензіях лідерів революційно-терористичного руху, хибній вірі у справедливість неправедних вчинків призводила до можливості застосування насильства і терору одними суспільними верствами проти інших.

У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в умовах загострення соціально-політичної обстановки в Європі терор віднайшов своє ідеологічне обґрунтування у працях німецького радикала Карла Гейнцена, який у 1848 р. в есе «Убивство» доводив відносність такого поняття, як мораль, вважаючи убивство можновладців цілком виправданим актом. Його ідеї заклали підвалини так званої «філософії бомби», яка одержала розвиток і була поглиблена «теорією руйнації» М. Бакуніна. Італійський революціонер-демократ, утопічний соціаліст Карло Пізакане вважав, що насильство необхідне не тільки для привернення уваги суспільства або проголошення ідеї, але й заради просвітництва, навчання та об'єднання народу в ім'я революції. Канадський дослідник У.Р. Нетвелл висловив думку про те, що ідеологія «Аль- Каїди», яка викладена Усамою бен Ладеном в маніфесті «Декларація війни проти Америки» (1996 р.), являє собою суміш ідеології ісламського фундаменталізму та лівого марксизму. Відповідно до ідей Ф. Фанона, який обґрунтував неможливість досягнення революційних цілей мирними засобами шляхом реформ, Усама проголошує терор благом і ліками [6]. Отже, для визначення характерних ознак тероризму визначальним, очевидно, може стати положення, згідно з яким не все насильство, в тому числі політичне, є тероризмом, але увесь тероризм являє собою насильство, спрямоване проти усієї політичної системи та її інститутів. Запропонуємо наступну тезу: тероризм - це модус ідеологічно мотивованого насильства, який виникає за певних соціальних умов.

Досить часто тероризм ототожнюють з терором, війною, агресією тощо, тому дане явище відносять як до військової сфери, та і до питань, пов'язаних з організованою злочинністю. Проблема розмежування понять «війна» і «тероризм» має концептуальний характер. Військові фахівці розглядають тероризм в якості сучасної малої війни з розмитими контурами. Філософія ведення такої війни є діаметрально протилежною до класичної форми і в цьому виявляється її ефективність та величезний морально- психологічний вплив на противника. Видається, що історичний досвід ведення партизанської боротьби в країнах Латинської Америки може дещо чіткіше окреслити співвідношення між поняттями партизанська «збройна боротьба» і «тероризм». Боротьба народів зі зброєю в руках проти репресивних, диктаторських і колоніальних режимів є допустимою з точки зору міжнародного права і може розглядатися як акт справедливого опору (режими Батісти на Кубі, Трухільо в Домініканській Республіці, Сомоси в Нікарагуа тощо). Однак методи ведення такої боротьби (напади на банки, викрадення людей за викуп, взяття заручників, убивства ні в чому не винних людей, показові страти тощо), які починають застосовувати колишні партизани, можуть розглядатися як терористичні. Так, у кінці 60-х - на початку 70-х рр. партизанські рухи в Латинській Америці поступово втрачали якості справедливої герил'ї через відсутність масової підтримки з боку населення та наявність об' єктивних умов для ведення збройної боротьби. Відсутність тісних соціальних зв'язків з місцевими жителями призвела до провалу проекту Че Гевари щодо організації наступальної партизанської війни в болівійських джунглях. Без допомоги населення класичний тероризм соціал-революціонерів також був майже неможливим. Тому такі «революційні» організації, як «Тупамарос» (Уругвай) або «Монтонерос» (Аргентина) з цього погляду можна цілком кваліфікувати як терористичні. Достатнім критерієм для віднесення повстанських організацій до розряду терористичних є і результат їхньої діяльності: в кінці 60-х - на початку 70-х рр. їхні дії спричинили до серії військових переворотів у країнах Латинської Америки, що завдало серйозної шкоди економіці цих країн та відкинуло їх у політичному та культурному розвитку на десятиліття назад. У той же час, якщо партизанські дії традиційно розглядаються як асиметрична форма ведення війни, то сучасний тероризм - це вже самостійний спосіб боротьби, якісно нова (витончена, агресивна та руйнівна) форма, ефективна політико-воєнна зброя, що дозволяє воювати психологічно, малими силами, з дуже великою кров'ю, досягати значних результатів одним- двома ударами або серією ударів [7, с. 578-579].

Про складність і багатогранність явища тероризму свідчить той факт, що за 50 років, з 1936 р. по 1986 р., за підрахунками індійського юриста Й. Туаги, сформульовано