Систематичні терористичні акції, які розпочинаються по всьому світові у другій половині ХІХ ст., були обумовлені перш за все стрімким перетворенням світу в нову реальність, яка характеризувалася економічним розвитком і технічним прогресом, що зумовлювало глибокі соціальні зміни. На цьому тлі з'явилися теоретичні утопії, які обґрунтовували припинення конфліктів між народами на підставі вільної торгівлі та все- охоплюючого економічного зростання. Однак всупереч очікуванням до традиційних воєн і колоніальних загарбницьких рухів цього часу додавалися численні революційні заворушення по всій Європі, яка досить швидко технічно й економічно оновлювалася, але не встигала духовно та інтелектуально «дорослішати». Як влучно визначив російський філософ А. Гусейнов, найбільш слабким, уразливим місцем людської цивілізації виявилося протиприродне поєднання універсальних виробничих сил з локальним, багаторазово (національно, регіонально, соціально та ін.) обмеженим світоглядом, комп'ютерної технології з печерною етикою [5, с. 35-41]. Як відомо, революційні зміни (як під час Великої французької революції, так і Жовтневої революції в Росії) відбувалися без реставрації життя соціуму, без чого був неможливий переворот у способі життя й мислення. Терористична діяльність на тлі відсутності зазначених змін тільки підсилювала розкол суспільства, не сприяла виведенню його з фази відвертого протистояння на новий рівень громадянського консенсусу та консолідації. В цих умовах відбулося підвищення статусу тероризму як суспільно небезпечного явища, що удосконалює методи проведення терористичних актів шляхом використання здобутків технічного прогресу, потураючи загальнолюдські моральні цінності задля радикальної переробки недосконалої людини і світу в цілому.

Уже в 20-х - 30-х рр. ХХ ст. міжнародна спільнота розпочинає співробітництво у сфері боротьби з тероризмом, закладене конференціями з уніфікації саме кримінального законодавства, оскільки на першому етапі свого розвитку тероризм мав характер звичайного бандитизму (пограбування банків, казначейств, приватних комерційних установ тощо) та кримінального насильства. Зусилля фахівців щодо розкриття змісту поняття «тероризм» не мали успіху, хоча було заявлено про необхідність укладання міжнародної конвенції, яка сприяла б закріпленню у законодавстві різних держав ідентичних кримінальних норм.

Після Другої світової війни проблема тероризму набула вкрай політизованого характеру, оскільки уряди деяких країн, перш за все СРСР та США, почали використовувати потенціал національно-визвольної боротьби колоніальних країн і народів у власних політичних інтересах. У 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла «Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам», якою була підсумована багаторічна робота ООН щодо розв' язання питання про «права націй на самовизначення». Так, розмежовуючи національно-визвольний рух від міжнародного тероризму, науковці (Ляхов Є.Г., Моджорян Л.А.) справедливо зазначають, що у цьому питанні слід спиратися на поняття та ознаки нації (народу), яка бореться за своє визволення, і може застосовувати у будь-якій формі примус проти держави-колонізатора та агресора, користуватися у процесі боротьби міжнародною допомогою та захистом. Натомість акти міжнародного тероризму є міжнародними злочинами, тобто заборонені міжнародним правом. Таким чином, групи, що здійснюють їх, не можуть називатися визвольними організаціями. Якщо мета національно-визвольної боротьби є цілком законною, то такий метод її ведення, як здійснення терористичних актів, є найважчим злочином проти людства [10, с. 83].

Державний тероризм стає домінуючою складовою тероризму ХХ ст. Спеціалісти виділяють п' ять різновидів причетності держав до тероризму - це здійснення терористичних актів співробітниками державних органів (зокрема спецслужбами); використання з цією метою агентури, найманців, бандформувань, які організовані, озброєні та керовані представниками держави; здійснення фінансової підтримки терористів та оснащення їх зброєю; надання власної території для розміщення, підготовки та тренувань терористів; надання безпечного притулку терористам до або після вчинення ними злочинів на території інших держав без здійснення при цьому активної діяльності на підтримку терористів [11, с. 113]. На початку ХХ ст. терористичні технології набувають нового, передусім ще більш інтернаціонального та професіонального формату, оскільки опановуються спеціальними службами різних держав світу в якості інструмента ідеологічного протистояння. Таємні операції американських спецслужб щодо втручання у внутрішні справи суверенних держав та причетності або обізнаності ЦРУ стосовно убивств відомих політичних діячів іноді набували публічності, що, зокрема, зумовило появу в середині 70-х рр. низки законодавчих актів у США щодо обмеження повноважень даного відомства. У структурі Наркомату внутрішніх справ СРСР також активно функціонувала спеціальна структура на чолі із П. Судоплатовим, що здійснювала захоплення і знешкодження лідерів білоемігрантського руху та інших «контрреволюційних» організацій за