Незалежно від того з якими чинниками ми будемо пов'язувати генезис етнічних конфліктів, вони так чи інакше відображатимуться на процесах державотворення. Там, де з якихось причин не вдається створити незалежну національну державу, може починатись процес виокремлення внутрішньодержавних національно-територіальних утворень, які шукають своєї автономії. В якості типових прикладів можна навести Індію, Пакистан, Нігерію. Крайній приклад - Ефіопія, де саме етнічні групи, а не власне регіони були зроблені суб'єктами державного устрою: тобто регіон у цій системі взагалі є другорядним, він виникає після конституювання державоутворюю- чої етнічної групи, яка потім визначає «свою» територію. Крайнощів не уникла й Європа, де повне змішування регіональних та етнічних основ державного будівництва відбулося як у «спокійній» Бельгії, так і у післявоєнній Боснії та Герцоговині [19].

Етнічне піднесення у Західній Європі - явище і поготів знаменне, бо тут воно виникло на тлі максимального розвитку усіх тих процесів, з якими пов'язувались уявлення про відмирання «анахронічних» партикулярних форм соціальної спільності, успадкованих від доіндустріальної епохи. Формування єдиного культурного простору і патріотичної солідарності держав-націй стало в цілому безперечним фактом і досягненням, в якому мало хто може порівнятись з Заходом. Але остаточного розчинення власної ідентичності компактних меншин не відбулося.

Чималою мірою через те, що політиці асиміляції із найбільш ранніх її етапів протистояв спротив серед місцевої освіченої еліти, що неухильно зростав по мірі її успіхів. Становлення культурно -просвітницьких рухів за збереження і розвиток самобутності відноситься в Каталонії ще до ХУІІІ ст., у Бретані та Фрисландії - до початку ХІХ ст., на датських Фарерах - до середини ХІХ ст. тощо. Кінець ХІХ - початок ХХ ст. практично скрізь став періодом переходу самосвідомості меншин у нову, політичну фазу утворення етнічних партій і розроблення власної національно-політичної доктрини. Хоча переважною її формою були автономістські ідеї, які поєднували загальнодержавну єдність з етнічним самоствердженням, вже тоді на грунті етнонаціоналізму виникли перші сепаратистські організації, такі, як Баскська націоналістична партія або Національна партія Бретані. Саме до демократичного права «раси» (тобто етносу) на незалежність апелював ще в 1897 р. засновник баскського націоналізму Сабіно Арана [12, c. 123]. Деякі рухи, приміром, фризький або фарерський, змогли ще у першій половині ХХ ст. домогтися значних поступок з боку урядів.

Те, що називають післявоєнним етнічним ренесансом, було не стільки новим явищем, що дисонував з попереднім розвитком, скільки різким стрибком у рамках тенденції, що давно наростала (одним з перших дослідників, який спробував дати характеристику цьому явищу і узагальнити його вплив на суспільні процеси, був англійський етнолог Е. Сміт [26]). Якісна зміна полягала у більш масовому характері та радикаліза- ції рухів меншин. Бретань, Корсика, Фрисландія, Фарери, Південний Тіроль, Сардинія та інші «етнічні» області стали ареною виникнення нових партій і навіть таємних воєнізованих організацій, які виступали під гаслами відокремлення і створення власної державності. У 60-70-х роках ХХ ст. по країнам Західної Європи пройшла хвиля заворушень, терористичних актів, протестів проти «дискримінації», «гноблення» і «колоніалізму» з боку центра. Навіть традиційно більш помірковані рухи з подвійною енергією вимагали визнання прав своїх народів на територію, яку вони займали, її ресурси, використання і розвиток власної мови та культури, фактичну рівність, участь в управлінні країною, самоврядування і самовизначення. Навіть Велика Британія - зразок устоїв ліберально-громадянської культури - виявилась охопленою загальним поривом: у 1969 р. почалась затяжна конфронтація в Ольстері, помітно зміцніли Шотландська національна партія і партія Уельсу, і навіть в англійському Корнуелі, який має кельтське «коріння», сформувався автономістський рух.

Таким чином, приклад Західної Європи показав одну важливу рису етнічних процесів, на яку згодом звернув увагу В. Конор: досягнення навіть успішної етнічної інтеграції і асиміляції не завжди є незворотними [17].

У західній науці за останні десятиліття з'явились чисельні та різнопланові теоретичні дослідження етнічного феномену. Двома головними полярними «школами» у його вивченні є так звані «примордіалізм» та «інструменталізм». Перший наполягає на одвічності етнічності, пов'язуючи її з антропологічними механізмами, що генетично успадковуються (соціобіологічна концепція П. Ван ден Берга) або інерцією багатовікових культурно- духовних традицій (теорія К. Гірца та ін.) [24, с. 3]. Згідно з другим підходом, етнічність, будучи чисто соціальним явищем, формується в процесі боротьби за матеріальні та інші ресурси. Інструменталіст- ська теорія споріднена з абстрактним раціоналізмом в його неприйнятті ірраціональних сторін людської природи та суспільства. Вона не здатна пояснити ні емоційно-мобілізуючу силу етнічності, ні фундаментальне значення, яке має для етнічної групи її культурне надбання, часто незалежно від матеріальної вигоди чи втрат від такої позиції для групи або її еліти. «Примордіалізм», своєю чергою, нехтує процесами внутрішнього розвитку етнічних спільнот і багатством соціально-історичного змісту цього процесу.

У подолання однобічності обох підходів цінний внесок зробили дослідження П. Браса [21], Д. Горовіца [22], Е. Сміта [15; 25]. Хоча формування етнічності та її політизація визначаються соціальними умовами, давнє коріння етнічних зв'язків багато в чому зумовлює їхню високу життєстійкість та здатність зберігатись у рамках більш загальної національної свідомості.

Дана закономірність простежується й у сучасних українських реаліях. У процесі