Характеризуючи динаміку просторово- територіальної ідентифікації представників українського етносу, О.Г. Стегній відзначає, що на початку процес етнічної самоідентифікації відбувається по лінії відмежування від інших національностей, а потім уже йде сама відмінність за належністю до етнотериторіальних, етнографічних груп [16]. «Особливо характерним є останнє для Західної України, - пише О.Г. Стегній. Спочатку уточнюється територіальна належність: «східняк» - «західняк». На наступному етапі конкретизації з'ясовується належність до етнографічної групи. Такий підхі д цілком зрозумілий, коли мова йде про західних українців, оскільки саме там ще й у повсякденній свідомості збереглося віднесення людини до ряду етнографічних груп (бойки, гуцули, лемки). Останнє певним чином перетинається з віднесенням до територіальних груп українців: волинян (Північно-Західний регіон), галичан (Західний регіон), закарпатців, буковинців (Південно-Західний регіон). Якщо говорити про східних українців, то в них відсутня у свідомості віднесеність до етнографічних груп. Підтвердженням цьому є те, що в повсякденній свідомості і мові сьогодні не існує етнонімів, які б диференціювали східних українців на етнографічні або етнотериторіальні групи [16, c. 72].

На сьогоднішній день в умовах трансформації сучасного українського суспільства у взаємодії етнічних груп змінюються структурні позиції, системи цінностей та ідеології, а, відповідно, й співвідношення між етнічними кордонами та етнічними відмінностями [18, c. 38]. Нині прийнято поділяти Україну на шість історико- етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Хоча слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, а також процеси міжетнічної інтеграції згладжують етнографічні особливості окремих регіонів [9].

Найбільш яскраво серед українців етнічна самоідентифікація в регіональному розрізі простежується у Закарпатті. Якщо у середовищі більшості українських субетнічних груп зацікавленість особливостями свого походження і статусу в сучасній ієрархії українського етносу, як правило, переростала у бережливе ставлення до етнографічної спадщини груп і плекання самобутніх традицій і звичаїв, то у Закарпатті етнополітич- ний ренесанс дав поштовх лідерам русинської субетнічної групи до формулювання претензій на свою окремішність від українського етносу й переконання у необхідності боротьби за визнання русинів щонайменше окремою національністю, а то й взагалі нацією [4, с. 12; 10].

На початку 1990-х рр. лідери «русинства» за підтримки національних меншин етнічно прина- лежних до суміжних держав організували у регіоні сепаратистський рух, який проголосив своєю політичною метою створення на базі Закарпаття незалежного від України квазі-державного утворення, аналога Придністровської республіки. Воно отримало назву «Пудкарпатська рипубли- ка» і в 1993 р. у Братиславі було створено його «тимчасовий провізорний уряд» [2, с.72-73]. Втім розвиток цієї течії «занепадав у міру просування на Закарпаття різних політично-бізнесових кланів: через відсутність обґрунтованої економічної програми ідея відділення русинів остаточна загинула під колесами прагматичної політики» [1].

Специфіка міжетнічної ситуації на Заході України полягає в тому, що, паралельно з відродженням русинського руху, почався процес активної етнічної ідентифікації інших груп. Виникнення етносоціальної напруги можливе як наслідок дій певних політичних кіл Угорщини, які відкрито підтримують рух «політичного русинст- ва». Деякі засоби масової інформації Угорщини перекручують стан міжетнічних відносин у Закарпатті, агітують за повернення Закарпаття до складу Угорщини [7].

Схожа ситуація склалася у Чернівецькій області. У період розпаду СРСР у румуномовно- му середовищі, насамперед серед лідерів румунської громади краю, відродилася дискутована ще в 1918 р. ідея самоврядної Буковини з правами національно-територіальної автономії [2, c. 73-74]. Особливе занепокоєння викликають дискусії у румунських ЗМІ, особливо під час виборчих кампаній, щодо існуючих кордонів між Україною та Румунією, а також претензії деяких націоналістичних громадсько-політичних організацій Румунії на всю територію Чернівецької області, де етнічне українське населення складає понад 70 % всіх мешканців.

Конфліктний потенціал приховується в специфіці етнополітичної ситуації Криму. Процес етнічної ідентифікації на півострові обумовлюють три головні етнічні компоненти, які становлять більшість його населення. Дані остан-нього перепису засвідчили, що кількість росіян становила 58,3 %, українців - 24,3 %, повернення кримських татар довело їх кількість з 1,9 % (1989 р.) до 12 % (2001 р.) [10].

Складне плетиво інтересів, що має етнічне забарвлення, пояснюється значною сегменто- ваністю етнічного соціуму Криму. Росіяни болісно реагують на актуалізацію ідентичності українського етносу. Ось чому російський рух у Криму активно демонструє курс на формування громадянської свідомості у напрямку створення нової історичної спільноти - так званого кримського народу. Тобто, для характеристики етнічного обличчя в Криму сепаратисти ввели в обіг штучно створений етнічний суб'єкт. При цьому наполегливо оберігається провідна місія росіян.

Напруженими є стосунки мусульман і православних. До початку масової репатріації татар до Криму (1990-і роки) на півострові абсолютно домінувало православне населення - росіяни та українці, а також представники інших напрямів християнства (німці, вірмени, італійці). Повернення татар змінило етноконфесійну ситуацію в Криму. Виникло протистояння, спричинене прагненням кримських татар поновити історичну справедливість на батьківщині.

Конфесійна складова процесу регіоналізації простежується й у загальнонаціональних масштабах. Найбільші християнські церкви України мають виразно регіональну специфіку - вплив УПЦ поширюється, головним чином, на Схід та Південь, УПЦ (КП) - на Київ та Центр, римо-, греко- католицької, автокефальної та протес-тантської церков - на Захід