Місцеве самоврядування як соціальний феномен і одна з підвалин демократичного суспільства здатне слугувати ефективним механізмом для формування умов сучасної держави, здатної ефективно відповідати на виклики сучасності. Тому е актуальним дослідити норми принципу субсидіарності, і визначити можливі перспективи його реалізації в законодавстві України. Одразу необхідно чітко визначити, що вкладається в зміст цього принципу, який механізм його дії та яким чином можливе його застосування в системі місцевого самоврядування.

Теорія розподілу влад на сьогодні діє у всіх демократичних країнах світу. Відповідно до сучасних досягнень теорії права розподіл влади здійснюється на трьох рівнях: інституціональному, функціональному та персональному [4]. Практика реалізації розподілу влади доводить, що його дотримання може тільки в умовах класичної президентської республіки (США). В парламентських державах та в змішаних республіках розподіл влади як загальний принцип визнається, але при цьому парламентська відповідальність уряду зрівноважена повноваженнями президента на поле діяльності законодавчої влади. Україна є президентсько-парламентською державою, тому принцип розподілу влади має більш орієнтовне значення, через те в нашій державі декларуємий розподіл влад з порушеннями на функціональному, персональному, а також на інституціональному рівнях. Роблячи певний підсумок, слід визначити, що слід сформулювати поняття і мету розподілу влади в широкому значенні, яке б включало існування всіх явищ, що пов'язані з принципом розподілу влад в Україні.

В дійсності успіх концепції субсидіарності має місце в той час, коли традиційна модель держави поставлена під питання, і обумовлена труднощами розбудови держав Центральної і Східної Європи, в тому числі України, яким необхідно знайти опору для своїх нових демократичних систем. Зростаюча

інтернаціоналізація відносин і утворення наднаціональних структур спонукають влади на місцях, вважати, що вони також могли б користуватися повноваженнями в питаннях, які раніше знаходились в компетенції вищих державних органів.

Більшість науковців появу терміна "субсидіарності" в дискусіях, пов'язують з необхідністю дати визначення змінам, які сталися у розвитку Європи, які зачіпають різні сфери життя, відображують загальні зміни в суспільстві, були відмічені новим відкриттям в людині, її потребам і потенціалам.

Таким чином, невизначеність розвитку сучасних суспільств допомогли висвітлити концепцію, яка має численні корені в філософських та політичних поглядах в рамках європейської думки. Ідея "субсидіарності" представляє собою більше, ніж слово: вона з'являється сьогодні, щоб виразити політичну філософію.

Ідея ставить особистість у центр соціальної організації і за цією причиною може бути знайдена в більшості західних ідейних течіях: від політики Аристотеля, визначеної як "мистецтво управління вільними людьми" до ролі, яку святий Фома Аквінський віддавав владі у справі "забезпечення, підвищення і збереження досконалості правлячих" [5].

Основна ідея, яка стоїть за принципом, полягає в тому, що політична влада має втручатися тільки в тих межах, при яких суспільство і складаючи його групи, починаючи від особи до місцевих общин, та інших, ще більших груп, не взмозі задовольнити різні потреби самостійно. Концепція субсидіарністі може бути застосована у відносинах між людиною і суспільством і далі до відносин між суспільством і інститутами влади. Таким чином, субсидіарність, виступає як запрошення переосмислити суспільні відносини у контексті більшої автономії і вести безперервний пошук рівноваги між свободою особистості і різними органами (місцевими і регіональними владами, державами в міжнародному співтоваристві) і необхідною контролюючою владою держави, яка несе відповідальність за безпеку, соціальну згуртованість і загальне регулювання економіки.

Принцип субсидіарності існує на трьох рівнях, а саме:

організація інститутів влади (розуміється розподіл владних повноважень у цілому, а не тільки на рівні місцевих органів влади - між рівнями, які наділені юрисдикцією і засобами її реалізувати у відповідних сферах своїх повноважень);

у якості критерію для формулювання політики;

у якості критерію для здійснення політики. Висвітлене вище дає нам можливість

сформулювати поняття субсидіарності таким чином: коли ресурси одного суб'єкта недостатні для виконання тих чи інших функцій, досягнення визначених цілей, інший суб'єкт доповнює його ресурси своїми до необхідного і достатнього рівня, або бере на себе виконання його функцій. Представляється можливим дати ще одне визначення субсидіарності, під яким розуміють всю систему функцій і систему повноважень державної влади, які слід розділити між суб'єктами (органами) таким чином, щоб кожна функція відповідала владному повноваженню суб'єкта і найбільш ефективно реалізовувалась саме цим суб'єктом через характер його повноважень.

Принцип субсидіарності, якщо його "перекласти" в площину горизонтальних відносин, визначає таке: 1. Неприпустимо вторгатися в компетенцію інших владних суб'єктів. 2. Неприпустимо контролювати діяльність суб'єктів "свого" рівня. 3. Суб'єкти одного рівня повинні забезпечити один одному допомогу і підтримку.

Перші два елементи явно вказують на необхідність розподілу компетенції суб'єктів і відносну самостійність в здійсненні ними своїх повноважень. А це в свою чергу вимога функціонального розподілу влад. Крім того, сам тезис про субсидіарність визначає наявність мінімум двох суб'єктів, це і є інституційний розподіл влад. Таким чином, поняття субсидіарності вже містить