Конфлікти почались на місцевому рівні тому, що місцеве самоврядування залишилося без виконавчих комітетів, функції яких отримали органи державних адміністрацій. Крім того, вони також отримали відповідно до Земельного Кодексу всі повноваження щодо розпорядження землею, а створена система розподілу фінансів (75 % коштів відходило до державного бюджету, 25 % залишалось на місцях) [11, с. 13] не дозволяла органам місцевого самоврядування самостійно наповнювати свої бюджети, достатньо для виконання їхніх функцій, та повноцінно розвиватися, працюючи над підвищенням рівня життя своїх членів.

Існуюча в Україні континентальна модель управління на місцях поки що працює не ефективно. На місцях розмежування повноважень практично не відбувається, так як органи державних адміністрацій стараються підпорядкувати собі органи місцевого самоврядування або дублювати їх функції. Виграють у цій боротьбі місцеві державні адміністрації, які мають відповідні фінансові важелі.

Також питання про розмежування функцій та повноважень місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування ставляться тому, що ці органи часто вступають у конфлікти між собою через різне розуміння межі виконання своїх функцій та повноважень. Такі питання виникають між районними державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування сіл, селищ і міст (районного підпорядкування), районними радами; між обласними державними адміністраціями й органами місцевого самоврядування міст (обласного підпорядкування) і обласними радами [7, с. 40]. Існуюча система правового розмежування функцій включає різні юридичні інструменти: нормативно-правові, договірні, судові тощо.

Аналіз діючої системи розмежування функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування показує, що правові методи розмежування таких функцій і повноважень на місцях недостатньо дієві тому, що здійснюються не у звичайному адміністративному порядку, а в судовому, крім делегованих повноважень. Суди бездіяльні у вирішенні конфліктних ситуацій у питаннях розмежування їхніх функцій через відсутність достатньої практики у вирішенні таких питань та звернень органів місцевого самоврядування до суду.

На розмежування функцій і повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування впливає низька правова культура державних і муніципальних службовців, нормативно-правова база і наявність широкої суміжної компетенції, тому втручання місцевих державних адміністрацій у справи органів місцевого самоврядування та дублювання їх функцій залишається.

Світовий і вітчизняний досвід вказує на те, що оптимальність і демократизм механізму взаємовідносин між органами державної влади та органами місцевого самоврядування досягається тоді, коли система місцевого самоврядування розглядається не як придаток державних органів, а як відносно самостійна система публічної влади, відокремлена від цієї ієрархії. Європейська концепція місцевого самоврядування, яка започаткована на принципах демократичного правління, теж не передбачає конфронтацію між державною владою і місцевим самоврядуванням. Однак в Україні досі ще чітко не окреслена ніша місцевого самоврядування у системі влади [1, с. 89].

Можна стверджувати, що на сьогодні в Україні і досі не визначено місце місцевого самоврядування у системі влади України. Поки що, як пише О. Домбровський, модель територіальної організації влади в Україні реалізується через систему «політичного та економічного двовладдя»: діють призначені з центру державні адміністрації і обрані населенням місцеві органи влади. Фактично штучно створено «соціально шкідливу ситуацію конкуренції, коли обидві структури змагаються за і без того обмежені фінансові ресурси, за контроль над власністю» [2].

Сьогодні потреба в дієвих органах місцевого самоврядування не зменшується, а збільшується, тому що вони реально здатні вирішувати значну частину державних справ і управляти ними, діючи в рамках закону, брати під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення [6, с.128].

Можна погодитись з О. Братиславською, що перехід до моделі організації влади і управління (в основі якої є гармонізація інтересів держави, регіону, територіальної громади та особи) повинен здійснюватися через децентралізацію владних повноважень шляхом передачі значної частини управлінських функцій безпосередньо на місця: в територіальні громади та органи регіонального рівня місцевого самоврядування, яким повинна бути надана законодавча можливість створювати власні виконавчі органи. Водночас з перерозподілом повноважень повинен здійснюватися перерозподіл ресурсів між центром і органами місцевого самоврядування на користь останніх [1, с. 90].

Цікава в цьому плані думка X. Алдерфера, який вважає, що місцеве самоврядування необхідно не протиставляти, а розглядати в системі єдиного державного управління, яке на практиці може включати як державну адміністрацію, так і самоврядування [13].

Сьогодні зміні підлягає система організації державної влади і місцевого самоврядування. Але державна влада, визнаючи право на місцеве самоврядування, повинна забезпечити наступним для дійсної здатності реалізації цього права на місцеве самоврядування:

механізмами здійснення цього права, тобто наявністю органів, які створюються (обираються) населенням для реалізації своїх прав у рішенні місцевих питань, процедур прямого волевиявлення (референдуми, конференції, сходи);

можливістю здійснення цього права, тобто наявністю фінансово-економічної бази для забезпечення реальної самостійності місцевого самоврядування;

бажанням і наявністю усвідомленої волі населення громади в здійсненні цього права, тобто активною участю населення у процесі організації місцевого самоврядування і зацікавленістю у його результатах.

Всі вказані три складові сьогодні перебувають у процесі формування. Їх врахування державою при активній участі населення може привести до створення дійсно ефективного місцевого самоврядування, адже місцеве самоврядування - це не тільки показник раціональності управління та організації, але й показник демократичності влади. Тому державна влада і місцеве